Бабуся змушена була влаштуватися на роботу в будинок малятка, де дочка залишила сина
Після народження дитини, моя дочка втекла через вікно з палати пологового будинку. Більше ніхто її не бачив.
Перед втечею, вона відмовилася від дитини і написала заяву, щоб її віддали до будинку маляти. Коли я про це дізналася, одразу влаштувалася туди працювати. Зараз мені 60 років. Практично все життя я пропрацювала там і моє життя було тісно пов’язане з дітьми.
Я вийшла заміж в 19 років. Через рік народилася моя дочка. Чоловік загинув у жахливій автокатастрофі і я залишилася одна з донькою на руках. Працювала в три зміни, щоб у Ганнусі було все. Намагалася їй бути і мамою і татом. У школі вона зв’язалася з поганою компанією. Напевно, через постійну зайнятість я упустила цей момент і не вжила заходів вчасно.
Ще підлітком Аліна не ночувала вдома, а в 15 років заявила, що чекає дитину. Вирішили, що вона буде народжувати. Від малюка вона відмовилася відразу в пологовому будинку. Мені опіку не дали оформити, так як у мене є група по інвалідності. Та й з моєю зарплатою, я себе сама ледве годую.
Після цього, я негайно влаштувалася на роботу в будинок малятка. За фахом я медсестра. Згодом змінила кваліфікацію на психолога. Мені було все одно, ким там працювати, головне, що я могла бачитися з онуком. Про дочку з тих пір я нічого не знаю.
Мені часто доводилося стикатися з парами, що хочуть усиновити дітей. Це непросте рішення потрібно приймати обдумано і серйозно. Адже діти не іграшки. Їх не можна брати, а потім віддавати. Всі повинні розуміти, що це дитячі долі, якими не можна грати.
За роки роботи я подружилася з багатьма сім’ями і дуже рада цим знайомствам. Через півроку, мені дозволили брати внука додому на вихідні, а ще пізніше я змогла оформити опіку над ним. Він більше не був сиротою. У нього офіційно за документами був опікун- бабуся.
З тих пір пройшло 10 років. Я стала директором будинку малятка. Провела там невелику реорганізацію. Розширила штат, щоб на трьох діток виходив один вихователь. Адже це вразливі малюки, до яких потрібен особливий підхід.
Також ми відкрили спеціальний психологічний центр, який працює з вагітними жінками і надає їм психологічну допомогу. Наша мета домогтися найменшої кількості покинутих дітей, а краще взагалі їх відсутність, але це з області фантастики. Але ми до цього посилено прагнемо.
Онук мій виріс. Зараз йому 28 років. Він став відомим дизайнером. Відкрив свою фірму, одружився на чарівній дівчині. У них довго не було своїх дітей. Вони удочерили з мого будинку малятка темноволосу дівчинку.
Зараз він зайнятий будівництвом заміського котеджу. Вони з дружиною виховують прийомну дочку і намагаються, щоб у них з’явилася дитина. Якщо Господь не подарує їм дітей, то вони удочерять ще одну дівчинку. Ось так ми і живемо!