Хлопець йшов по парку. Його хода виглядала трохи дивно. На довгому повідку він тримав собаку
Хлопець років вісімнадцяти йшов по парку. Він злегка тягнув обидві ноги, від чого його хода виглядала трохи дивно. Але спина його була рівною, крок – впевнений, погляд прямий і твердий.
На довгому повідку він тримав собаку. Вона була дуже старою, це було помітно і по її повільній невпевненій ході, і по сивій вовні, і по очах, які сльозились. Вони йшли поруч, і відразу було видно, що вони разом.
– Мам! Дивись, собака! – дзвінкий дитячий голос розірвав звичний гул великого міста. – Можна я віддам їй свій бутерброд?
Міла важко зітхнула. Знову починається. Дімка вже замучив її проханням купити собаку. Прямо Малюк і Карлсон якийсь. Але Міла категорично була проти. Спочатку нескінченні калюжі, потім шерсть … До того ж вона прекрасно розуміла, що всі турботи про собаку – прогулянки, годування, щеплення та інше – ляжуть на її плечі. Дімка був ще занадто малий, щоб міг доглядати за іншою живою істотою.
– Дімка, ти ж знаєш, за собакою нікому доглядати. Я цілими днями на роботі, ти в школі, до того ж ти ще занадто маленький.
– А тато?
– А тато, – тут голос Міли зрадницьки здригнувся, на щастя, Дімка в силу віку ще не міг звернути на це увагу, – а татові ніколи приїжджати до нас, щоб гуляти з собакою.
Дімка насупився. Міла, знову зітхнувши, дістала з пакета бутерброд, припасений на той випадок, якщо Дімка зголодніє під час прогулянки, і віддала синові. Хлопчик підійшов до лежачого пса і акуратно поклав поруч з його мордою шматок хліба з ковбасою.
Пес був уже дуже старий. Він просто лежав на траві парку і чекав, коли ж нарешті згасне це яскраве світло, яке так дратувало його запалені очі. Несподівано перед ним виник маленький чоловічок. Він простягнув шматочок чогось дуже смачно пахнучого. Пес дбайливо взяв частування і вдячно лизнув солодко пахнучу долоньку. Хлопчик відбіг і пішов, весь час озираючись. Псові раптом стало дуже тепло. Він прикрив очі і заснув. Назавжди.
Через кілька днів Міла вийшла з Дімкою погуляти на дитячий майданчик. Діти гралися, шуміли, ганялися один за одним, каталися з гірки. Димка теж бігав з усіма, радо сміючись. Він поліз на турнік. Міла хотіла його зупинити, але не встигла. Дімка зірвався вниз, безглуздо гепнувся і не зміг встати.
Через три місяці почорніла від горя Міла привезла Дімку додому. В інвалідному візку. Лікарі припускали, що ще не все втрачено, але повірити в це було складно. Швидше за все Дімка вже не зможе ходити ніколи. І Дімка … в кріслі … серйозний і тихий, навіть в свої вісім років розуміє, що сталося щось дуже погане … Він вже не плакав і не боявся …
Міла вкотила коляску в коридор.
Зітхнула.
І відкрила двері в сусідню кімнату.
Звідти, смішно перевалюючись на коротких кривуватий лапках, виповзло волохате руде цуценя. Він забавно морщив мордочку і тикав у все мокрим чорним носом.
– Дімка, – як зумівши строго сказала Міла, – ти обіцяв, що будеш виховувати собаку сам. Прийшов час стримати обіцянку.
Через півроку Дімка встав з крісла. Він дуже швидко втомлювався і сідав назад, але він міг зробити кілька кроків. А ще через пару місяців він сам пішов гуляти з цуценям (тепер уже дорослим псом), названим смішним і незрозумілим ім’ям Бендик. Димка дуже повільно йшов, тримаючись за руку Міли, невпевнено переступаючи ногами. Але йшов. Сам.
Минуло 10 років. Бендик постарів, і вже сам насилу пересував лапи. А Дімка, тепер уже Діма, йшов поруч з ним, готовий, якщо що, підхопити його. І Діма знав, що цьому собаці він зобов’язаний тим, що йде.
Вони йшли поруч. Молодий кульгавий хлопець і старий пес. І їм було добре разом.