Без докорів сумління здав батька в будинок престарілих, а як того не стало став полювати за його спадщиною, але старенький чоловік підготував сюрприз

Вранці завжди хочеться спокою і тиші, але старий батько просив і просив:

– Синку, приніс би ти мені кільки баночку, дуже хочеться.

– Тату, ну чим тобі пиріг з рибою не догодив, Наташа спекла.

– Мені не до пирогів вже, зуби не ті. Рибки б м’якої поїсти. Дуже хочу хоч кілечкі банку, я ж у тебе не осетрини прошу.
– Нема коли мені за твоєю кількою ходити, їж пиріг.

Вітя все частіше погоджувався з Наталею в ​​глибині душі: примхливому старому пора б відправитися в будинок для людей похилого віку. то кільки йому принеси, то тиск поміряй, то заявляє, одяг треба йому новий. Які ще наряди дідові? Одружитися зібрався, чи що?

Він все частіше сердився, жити під одним дахом виявилося не так весело, як він думав. Колись Вітя сам умовив тата продати будинок. Мовляв, куплю квартиру, разом будемо жити. І нудно не буде, і є, кому доглянути. Скільки можна одному в селі кувати?

Батько чіплявся за свою ділянку до останнього, але розсудив вірно: синові потрібно розширюватися, потрібно дітей піднімати. І він допоможе, старий учитель і з уроками онукам підсобить, і за будинком догляне. І сумувати, як сич, вистачить вже. Дружину не повернеш, і молодість не повториться. Сім’єю потрібно жити, поки звуть.

Зажили добре, але казка швидко закінчилася. Внучки хамили, навчання їх не цікавило. Невістка Наташа докоряла діда кожною крихтою, шипіла змією – а піти нікуди.

Дід сидів у куточку кухні, йшов у двір, не знав, куди подіти себе, щоб нікого не дратувати.

І досидів. Коли старша внучка вирушила заміж, дід був в жаху: їй ще 18-і немає! Але життя змушує, і його поставили перед фактом:

– Тату, доведеться тобі в будинок престарілих їхати, у дівки скоро дитина буде. Як їй з твоїм же правнуком тіснитися? Молодій родині допомагати треба, в твоїй кімнаті розмістимо.

Старий плакав, але говорити з сином більше не хотів. Він думав, як же так? І будинок продав. І пенсію віддавав. А тепер вмирати в будинку для літніх людей, як собаці?

– Тату, ну ми ж кожні вихідні приїжджати будемо

– Та ви й тут на вихідних зі мною словом перемовитися не прагнули.

Дід сподівався, не бачить покійна дружина, як себе син веде.

У будинку для літніх людей він все більше мовчав, насилу звикав до самотності, навіть їсти не хотів. Сина в гості він так і не дочекався, помер через півроку. А перед смертю написав заповіт.

Все, що у нього було, залишив Даші, волонтеру, що їздила в будинок для людей похилого віку доглядати, розмовляти, веселити одиноких літніх людей. Вона і замінила дідові сім’ю. Вона і була поруч до кінця.

Синові він написав записку. Розповів, як йому хотілося спокійно дожити своє життя поруч з рідними. Як підлість сина підкосила його. І як він вирішив віддати хорошій дівчині ті гроші, що встиг накопичити. Їх би вистачило на квартиру молодим, навіть самому дідові на окреме житло вистачило б. Але так вже вийшло, що його навіть на весілля не покликали. А раз він не потрібен, значить і гроші його не потрібні.

До речі, частку діда в квартирі теж доведеться виплатити.

Нічого особистого, синку.