Лікаря звуть Ірина. Кажуть, хороший лікар. Нам пощастило, я ні разу не бачила її обличчя…

Цей пост на Фейсбуці настільки чіпляє, що неможливо байдуже пройти повз … Не знаємо, правда є такий лікар чи ні … Хоча чого вже там – точно є і не один!

Лікаря звуть Ірина. Кажуть, хороший лікар. Нам пощастило. Я жодного разу не бачила її обличчя. Вона завжди масці і в окулярах.

Вона – інфекціоніст. Хороший інфекціоніст і поганий психолог.

За весь час, що вона лікує мою дочку, вона не сказала мені нічого заспокійливого.

Вона розмовляє зі мною мовою цифр і фактів.

– … лейкоцитів 12 …

– Це добре?

– Це менше, ніж було, але більше, ніж норма. І джерельце просіло. Пересушили.

– Це небезпечно?

– Я призначу препарат, і він стабілізує ….

Вона розмовляє … неохоче. Батьки лежать тут, у лікарні, діти катують її питаннями. Вона повинна відповідати.

Але кожне слово, сказане нею, може бути використано проти неї.

Ірина вибирає слова акуратно. У кожного слова є адвокат, зашифрований в результаті аналізу.

Ірина хоче просто лікувати. Мовчки. Без розпитувань. Але так не можна.

Я не знаю, подобається вона мені чи ні. Не зрозумію. Я змушена їй довіряти. Здоров’я моєї дочки в її руках.

Вона взагалі не намагається подобатися, заспокоїти мене, погасити паніку. Але вона й не повинна, напевно.

Вона повинна лікувати інфекції, а не істерики.

Я бачу, що Ірина втомилася. Крізь скельця окулярів я бачу червоні, ніби заплакані очі. Я вже не питаю нічого. Я і так бачу: дочці краще. Позитивна динаміка в наявності.

Два дні тому дочка була майже без свідомості, я сьогодні сидить, посміхається, з апетитом їсть яблуко.

Ірина оглядає доньку, слухає, підморгує. Каже їй:

– Молодець, Катя.

А мені нічого не говорить. Я ж не питаю.

Після обіду привезли однорічного хлопчика. Дуже важкого.

Ірина стала видзвонювати центральну лікарню. Справа в тому, що тут, в інфекційній, немає реанімації. А хлопчик дуже поганий. Але центральна грубо пояснила: у нього якась нейроінфекція, лікуєте самі, у нас місць немає.

Робочий день лікаря – до 15 годин. Ірині пора додому. У неї є чоловік і свої власні діти.

Але хлопчик. Він дуже поганий.

Ірина залишається на роботі. Спостерігати за пацієнтом. Лається з центральною. Вимагає надіслати невролога і якийсь препарат. Лається з чоловіком. Чоловік вимагає дружину додому. Тому що хлопчик – чужий, а вдома – свої.

Медсестри притихли. Вони звикли, що начальство звалює в три. Після трьох в лікарні весело.

Однорічний хлопчик з мамою лежить в сусідньому з нами боксі. Чутність відмінна.

Мама хлопчика розмовляє по телефону. Мені чутно кожне слово. Вона дзвонить знайомим і просить молитися за Петю. Підказує, які молитви. Сорокоуст. І ще щось. Просить когось піти до церкви і розповісти батюшці про Петю. Щоб батюшка теж молився. Батюшка ближче до Бога, ніж звичайні прихожани, його молитва швидше дійде.

Я чую, як лікар Ірина ввечері входить до них в палату, і каже мамі хлопчика, що ліки потрібно купити самим. Тому що в лікарні такого немає. Запишіть, каже Ірина. Диктує препарати. Серед них – «Мексидол».

Я чую, як мама обурено верещить:

– Ми платимо податки! … Лікуйте дитину! … Скрізь побори! … Я вас засуджу …

Ірина нічого не відповідає і виходить з палати.

Моїй доньці теж капають «Мексидол». Ми теж купували його самі.

Я чую, як мама хлопчика дзвонить чоловікові. Скаржиться на лікаря, просить чоловіка принести ікони і святу воду.

У мене є зайві ампули «мексидола».

Я беру упаковку і виходжу в коридор. В принципі, це заборонено, все бокси ізольовані, але я шукаю Ірину.

Знаходжу її в ординаторській.

Вона диктує список препаратів для Петі. Диктує своєму чоловікові. Вона мене не бачить, стоїть спиною.

– Ну, Віталь. Зараз треба. Привези. Хлопчаки побудуть одні 20 хвилин. Не маленькі …

Віталя бушує на іншому кінці трубки.

– Віталь, аптека до десяти. Потім розкажеш мені, яка я погана мати. Зараз купи ліки …

– Ось «Мексидол», – кажу я. – У мене зайвий. Нехай «Мексидол» не купує.

Ірина здригається, різко обертається. Я вперше бачу її без маски. Красива.

– А, спасибі, – каже вона і додає в трубку. – «Мексидол» не треба, знайшли …

Я засовую в кишеню її халата тисячу гривень.

– З глузду з’їхала, не треба! – Ірина ловить мою руку.

– Це не вам. Це Петі.

Вона опускає очі.

– Спасибі тобі, – тихо каже вона і поправляє сама себе. – Вам.

– Тобі, – поправляю я її назад і повертаюся в свою палату.

Вночі Петі стає гірше. Я крізь сон чую, як Ірина командує медсестрам, яку крапельницю поставити і чим збити температуру.

Чую також, як фоном молиться мама хлопчика.

Коли захворіла моя дочка, мені хотіли допомогти тисячі людей.

Якщо привести приблизну статистику, то приблизно з кожної сотні тих, хто хотів допомогти, 85% – молилися за мою дочку і підказували мені правильні молитви, радили сповідатися, викликати батюшку в лікарню, поставити свічку. Говорили: «молитва матері з дна морського дістане».

5% пропонували спробувати нетрадиційну медицину, гомеопатію, остеопатію, акупунктуру, рейки, чаклуна, бабку, цілителя, метод накладення рук.

10% – прагматично давали контакти хороших лікарів, радили летіти в Європу, тому що «в нас немає медицини, ти ж розумієш».

Я читала десь, що чим нижчий рівень життя людей, тим сильніше Віра. Чим менше залежить від людини, тим більше вона сподівається на Бога. Я не знаю, так це, чи ні, але мама Петі виглядає як жінка, яка, якби могла вибирати, повезла б хвору дитину до церкви, а не в лікарню.

Я сама вірю в Бога.

Настільки, що я терміново похрестила доньку в лікарні (батюшку в інфекційну лікарню не пустили). Сама похрестила. Так можна в критичній ситуації. Як наша. Потрібна свята вода. Або навіть взагалі будь-яка вода. І слова, продиктовані Богом.

Я вірю в Бога. Сильно вірю. Для мене немає сумнівів, що Він – Є. Свої дії і вчинки я завжди подумки погоджую з Богом. І відчуваю Його благословення.

Але у Бога дуже багато роботи. Він любить. І прощає. І рятує. І направляє.

Він Всемогутній. А ми – ні.

І у Бога немає мети прожити за нас наші життя, вирішити за нас наші завдання. Бог – вчитель, але домашнє завдання виконувати треба самим.

Він вчить нас жити з Богом в душі, а вже хто і як засвоїть Його урок …

Іноді з хорошими людьми трапляються погані речі. І це теж – Божа Воля.

А ось те, як ви справляєтеся з ситуацією – це вже ваша «зона відповідальності». Перевірка того, як ви засвоїли урок Бога. Для чогось же Ви живете.

І не треба упаковувати свою лінь і безвідповідальність в «Боже провидіння» і «Божий промисел».

Божий промисел лише в тому, щоб всі ми в будь-якій, навіть самій складій ситуації, залишалися людьми …

Бог не купить антибіотики. Антибіотики купить Віталя. Який сьогодні сам годує гречкою своїх двох дітей, тому що мама зайнята. Мама рятує маленького Петю, якого захопила в полон інфекція …

До ранку Петі стало краще. Він заснув. Без температури. Спокійно. Заснула і мама. Я не чую молитов. Чую хропіння.

Ірина не спала всю ніч.

У 9 починається її нова зміна. Вона робить обхід.

Заходить в палату до нас з донькою.

– Лейкоцитів 9, – каже вона.

– Дякую, – кажу я.

– Це добре. Запалення проходить.

– Так я зрозуміла.

Я нічого не питаю. Я їй дуже співчуваю. Ірина в масці і в окулярах. За очками – запалені, червоні, ніби заплакані очі. Вона йде обходити інших пацієнтів. О третій годині закінчується її зміна. Петі набагато краще. Він прокинувся веселий, добре поїв.

Перед тим, як піти додому, Ірина заходить до них у палату. Переконатися, що все гаразд. Я чую, як вона оглядає хлопчика і ласкаво вмовляє дати їй його послухати.

У цей момент у мами дзвонить телефон, і я чую, як мама хлопчика каже комусь захоплено:

– Відмолили Петю, відмолили !!!!

Я дивлюся у вікно своєї палати, як лікар Ірина йде додому. У неї важка хода дуже втомленої людини. Вона хороший інфекціоніст. І дуже хороша людина. Посланник Бога, якщо хочете.

Це вона перемогла Петіну хворобу. Вбила її своїми знаннями, досвідом і антибіотиком.
І зараз йде додому. Без сил і без спасибі. Робота така.

Відмолили …

Ольга Савельєва

За матеріалами pic-words.ru