Сусідка підвезла до міста, і чекає, що я з нею завжди буду розраховуватися

Сусідка підвезла до міста, і чекає, що я з нею завжди буду розраховуватися

Середнього віку ніколи не боялася. Ще гарна, ще здорова, але вже з головою на плечах та міцно стоїш на ногах. Але виявилося, пошани до старості ти ще не заслужила, а ось на шию тобі сісти норовить кожен. Як моя сусідка.

Я останнім часом полюбила дачу. У дитинстві, звичайно, ненавиділа її, а зараз сама рада приїхати щось поробити. Сім’я туди не рветься, тому дача стала моїм особистим місцем відпочинку, тиші, роздумів. Чоловік із сином у цей час теж насолоджуються їхніми хлоп’ячими розвагами, пораються в гаражі або дивляться серіали під чіпси.

Загалом, мій невеликий городик під наглядом, мама в ці дні теж їде до міста пройтися театрами та подружками, всі задоволені.

В нашому районі більшість людей там живе весь час. І я намагаюся триматися подалі від місцевих бабусь. Вони добрі, тільки їм нудно. Один раз виявиш дружелюбність — і не відійдеш потім від настирливих візитів з пирогами. Донесеш сумку комусь і доведеться всю дорогу слухати плітки, встрявати в якісь розбірки і дружити проти когось. Загалом допомогти я допомагаю, але спілкування намагаюся не підтримувати. Не знаю лише, як відвадити сусідку.

У нас із нею спільний паркан і хвіртка в ньому, щоб вулицею не оминати. Для неї це знак, що можна пертися до мене будь-якої миті. Вона спілкується з мамою, тож вважає, я у неї у власності. А мені не хочеться навіть чути її нескінченні запитання.

А чи не вагітна я? А чи не збираюся? А що? Чоловік не може? А що він там у місті один, не гуляє?

Загалом, я всіляко намагаюся втекти, під будь-яким приводом. Але нещодавно у мене сталася неприємність. Сів акумулятор, машина не заводилася, а я спізнююся на роботу. До зупинки ще дійти треба по бруду, а тут ця сусідка виїжджає. Я до неї, благала: підкиньте хоч до зупинки!

– Та що до зупинки, я в місто якраз. Сідай.

Потім зазирнула до сусідки з тортиком із модної кондитерської, подякувала від душі. Та розцвіла:

– Ой, я й не чекала, ми ж сусіди. А може, позичиш мені свій гриль? Я на гостей чекаю…

– Так, будь ласка, беріть.

Але краще б не давала: повернули брудний, покриття відбите, ґрати немиті та гнуті. Слона у ньому запікали? Як можна було не помити? І як погнути сталеві ґрати? Але забрала, хоч і скрипіла зубами. Злилася так, що взялася траву косити, погану енергію треба скинути. Викосила всі кути від бур’янів, сусідка випливає:

– О, молодець, і в мене не забудь. Особливо за парником.

А з чого мені за вашим парником косити?

– А як? Сусіди мусять дружно жити, я тобі допомогла, ти мені…

Поклала я косу і до хати. Дістала двісті гривень, принесла, віддала. І в тієї вистачило ж сорому взяти! Ну його в баню цю взаємодопомогу. Так що замовлю новий паркан, глухий і без хвіртки. Ну і нехай дорого, зате не бачитиму цю сусідку. Дорога взаємодопомога в одні ворота.