Не хочу виходити заміж, бо мені не потрібні зайві проблеми на старість. – Ти мене не любиш, – ображається він. Що далі, то сильніше на мене тисне відчуття, що не в коханні справа. Ну не може дорослий чоловік у адекватному стані говорити таку нісенітницю

Два роки живу з чоловіком, який намагається затягти мене до РАЦСу, а я цього не хочу. Точніше, не бачу сенсу. В мене від першого шлюбу є діти, у нього теж. Життя довге, але колись воно скінчиться, і почнеться гармидер зі спадщиною, чого я не хочу. А так все цілком ясно, чиї діти що отримають наприкінці.

Із Женею ми вже два роки живемо на моїй території. Я у розлученні вже дуже давно, він теж. У мене є дочка-студентка та син на три роки старший, у нього вже своя сім’я. У Жені дві доньки від першого шлюбу, також студентки. Вони живуть разом із його колишньою дружиною.

Наявність дорослих дітей ні мене, ні його не бентежить. Аліменти вже Женя не платить, але періодично допомагає дівчаткам матеріально. Я не проти, нам на життя вистачає, адже ми працюємо і непогано заробляємо.

У мене ще від батьків залишилася трикімнатна квартира, де ми зараз і живемо. Ще є дача та машина. На останні я заробляла сама. У Жені теж є машина, але на цьому все. Під час розлучення свою частину їхньої спільної з дружиною квартири він передав дочкам, а сам пішов винаймати житло. Вчинок чоловічий, не став пиляти квартиру і намагатися урвати собі більше. Мій колишній у розлученні поводився набагато гірше.

Все у нас із Женею добре, крім одного спірного моменту – він наполегливо кличе мене заміж, тобто наполягає, щоб ми сходили до РАЦСу та розписалися офіційно. А ось цього я не хочу, бо не бачу в цьому сенсу. Спільних дітей не буде, онуки скоро підуть. То навіщо цей зайвий головний біль.

До того ж, я дуже сумніваюся, що мої діти такий перфоманс оцінять. Вони зараз мені нічого не говорять з приводу мого чоловіка, визнають моє право на особисте життя, хоча я бачу, що Женя їм не надто до душі припав. Але якщо я піду за нього заміж, то цього вони швидше за все вже не оцінять.

Нехай зараз це прозвучить меркантильно і навіть дріб’язково, але у матеріальному плані Женя мені нерівний. У нього і за душею нічого немає, крім машини, і отримує він менше за мене. Якщо зараз ми можемо просто будь-якої миті розійтися, то після РАГСу це зробити буде вже складніше, як я думаю.

До того ж, це зараз ми живемо в трьохкімнатній квартирі. Але в мене є дочка і син, я хочу дочекатися, коли дочка встане трохи на ноги, почне заробляти, щоб продати квартиру, купити собі одншку, а решту грошей поділити між дітьми, щоб вони могли взяти іпотеку. Проводити такі фінансові та майнові операції у шлюбі я не збираюся. Не хочу, щоб моя квартира стала “спільно нажитою у шлюбі”.

Та й машину собі хочу поміняти за рік. Зрозуміло, за свої гроші, допомоги Жені я не попрошу і навіть не прийму. Це не загальний холодильник, який кожен наповнює. У мене своя машина, у нього своя.

У нас спільний стіл, він періодично дає грошей на оплату комуналки, робить мені милі подарунки, і ми іноді їздимо в спільні поїздки. Це все є. Але в іншому у нас фінансова незалежність одне від одного. Я не лізу з питаннями, куди він витрачає гроші, він не лізе з такими запитаннями до мене.

Колись на початку нашого спільного проживання він заводив тему про загальний бюджет, але я швиденько її прикрила. Про який загальний бюджет може йтися, якщо у нас різниця в доходах, а він ще й постійно допомагає дочкам-студенткам? Я своїй дочці теж допомагаю, але набагато рідше, і це не моя забаганка, вона сама прагне самостійності, чого про дочок Жені сказати не можна.

Мене наше спільне проживання у тому вигляді, в якому воно є зараз, повністю влаштовує. В голову не лізуть думки, що він хоче з-під мене щось отримати, все чітко і зрозуміло, а для мене після дуже хворобливого розлучення це дуже важливо. Але Женя мене зрозуміти не хоче, він наполегливо намагається затягти мене до РАЦСу.

Він це пояснює тим, що для нього цей крок – показник довіри та серйозності стосунків. Каже, що вже не в тому віці, щоб у угадайку “любить-не любить” грати. Звучить, якщо чесно, непереконливо.

Ось саме – ми вже не двадцятирічні хлопчик та дівчинка, які вірять, що штамп у паспорті щось вирішить, підтвердить і від чогось утримає. В обох він уже був. Намагаюся це Жені пояснити, а він починає скаржитися, що його просто не люблю.

Що далі, то сильніше на мене тисне відчуття, що не в коханні справа. Ну не може дорослий чоловік у адекватному стані говорити таку нісенітницю. Де кохання, а де РАЦС – це зовсім різні речі. І через це відчуття у нас почали псуватися стосунки.

Мене це не тішить. Я люблю цього чоловіка, хочу прожити з ним до кінця днів, але не хочу умов, зобов’язань та постійно шукати у його словах та вчинках друге дно.