Вся моя сім’я – це мама. Я живу заради своєї мами, але тепер ризикую залишитися через неї старою дівою
Мені тридцять дев’ять років. Я незаміжня і ніколи не була. Дітей у мене також немає. Вся моя сім’я – це мама, ще раніше була бабуся. Батька свого ніколи не знала. На всі мої запитання мати відповідала мовчанням або ж говорила: “Потім, ще не час”. Мабуть, вона розуміла, що колись мені набридне її розпитувати.
У школі я була веселенькою-хохотушкою. В університет я не вступила, а пішла на курси кухарської майстерності. Мати не хотіла мене відпускати далеко від дому, а я не чинила опір. Дискотеки в моєму житті були рідкісним явищем, зате я часто ходила до подружок у гості, вигадувала різні ігри, загалом була, як зараз прийнято говорити, заводилою.
Якось ми з дівчатами зібралися святкувати Міжнародний жіночий день. Хлопців вирішили не запрошувати. Ми влаштували посиденьки на орендованій квартирі однієї з однокласниць. У нас було море квітів, вина та сміху. У розпал святкування до нас прийшов один із сусідів знизу.
Мабуть, ми занадто голосно співали пісні і стукали своїми каблуками. Я сказала дівчаткам, що залагоджу конфлікт. І не обдурила. Все-таки була у мене природна чарівність. Я не тільки вмовила хлопця не викликати поліцію, а й взяла в нього номер телефону. Він виявився товариським і добрим. Загалом, так розпочався наш роман із Колею.
Виявилося, що мій Микола – військовий. Коли ми з ним познайомилися, він гостював у своєї тітки. Батьків у нього не було. Через місяць Коля мав їхати на кордон.
Через два тижні побачень і поцілунків він прийняв серйозне рішення:
– Тоня, виходь за мене заміж! Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.
– Ти серйозно? Я згодна! Тільки нам треба про це сказати моїй мамі.
Я вирішила не випробовувати долю і сама розповіла мамі про пропозицію Колі. Але мама залишилася не в захваті:
– Ти хоч розумієш, куди він тебе кличе? Ти житимеш у казармі, у голоді та холоді!
– Але ж з милим і рай у курені. Може, я кухарем там на роботу влаштуюся…
– Так? І кинеш мене зовсім одну? Ти ж знаєш, як у мене вечорами болить нога. Хто мені лікаря викличе, якщо я почуваюся погано? Невже ти зовсім не любиш свою матір? От, пoмpy, тоді й їдь на всі чотири боки!
Після цих слів я вже не могла радіти майбутньому весілл.. Коли через пару годин прийшов Коля з квітами та кільцем, я розповіла йому про мамину істерику.
– І що ми будемо робити?
– Зрозумій мене? будь ласка. Я не можу її покинути. У неї нога хвора, а допомогти більше нема кому. Коля, ти їдь, а я залишусь.
– Невже не можна вирішити все по-іншому? Я люблю тебе, Тоня, ти мені потрібна! Я згоден і маму взяти із собою.
– Та ти що! Вона нізащо не поїде.
Ми довго сперечалися, але Коля пішов ні з чим. Незабаром він поїхав із міста. Після його від’їзду ми почали листуватися. Мама, у свою чергу, дуже скаржилася на ногу, а потім різко перестала. Це тепер я розумію, що вона маніпулювала мною, боялася, що я все-таки втечу до коханого.
Цілий рік Коля чекав, поки я до нього приїду. Він надсилав і гроші, і подарунки. Мені нема в чому його звинувачувати. Але листи стали приходити все рідше, а потім зовсім припинилися. Я зрозуміла, що мій наречений вже мені не належить.
Більше я не намагалася влаштувати своє особисте життя. Я пішла працювати кухарем до школи, а вечорами підробляла там же. Вела гурток кулінарії, вчила дівчаток і хлопчиків, як смачно готувати та гарно прикрашати страви. Я зрозуміла, що знайшла своє призначення. Замість рідної дитини у мене були десятки нерідних, але таких любимих та вдячних.
Мама останніми роками все більше хворіла та скаржилася на життя. А одного разу вона мені сказала:
– Що ти сидиш зі мною? Пішла б хоч прогулялася з кимось! Тобі вже за 30, а ні чоловіка, ні дітей не нажила. Могла б і для себе народити дитину.
Після таких слів мої нерви не витримали. Я вперше в житті підвищила голос на матір:
– Ти що знущаєшся? Хіба не ти відвадила Колю – мого єдиного нареченого? Не ти плакала і благала тебе не кидати? А тепер звинувачуєш мене на самоті. Яка ж ти невдячна, мамо!
– Замовчи! Як ти можеш так розмовляти з матір’ю?
– А як ти посміла розпоряджатися моєю долею? Я закохалася одного разу в хлопця і відмовилася від нього лише заради тебе. І що тепер? Із чим я залишилася? Ти маєш мене. А хто мене доглядатиме? У мене нікого не лишилося, крім тебе! І що накажеш робити, коли ти пoмреш? Думаєш, Коля мене все життя на кордоні чекатиме? Та він уже давно одружився і діточок нажив, поки я тут з тобою панькаюсь.
Після моїх емоційних висловлювань мати схопилася за серце. Я, якщо чесно, не повірила в її напад, але “швидку”, про всяк випадок, викликала. Лікар сказав, що нічого серйозного.
От тільки що мені тепер робити? Я дійсно хочу створити свою сім’ю, народити малюка та жити з коханим чоловіком.