У дочки суцільні веселощі, а внуки на мені. Надоїло мені, стомилася, вирішила закрити лавочку

У дочки суцільні веселощі, а внуки на мені. Надоїло мені, стомилася, вирішила закрити лавочку

У 60 років я давно вже бабуся. Тільки ось дочка моя не дуже мною задоволена, вона уявляла собі наше спілкування трохи інакше. Я не збираюся сидіти з онуками цілу добу, хочеться хоч трохи і власними справами займатися. Ми навіть здорово посварилися на днях.

У мене ситуація така, що я все своє життя і так дітям віддала. Дітям і чоловікові.

Як горезвісна дружина з нашумілого бестселера, я цілими днями прасувала сорочки, забезпечувала тил, була постійно до всього готова, забувши про власні бажання. І тепер, коли хотілося б хоч трохи розслабитися, – знову проблеми, знову потрібна моя турбота. Чоловік хворіє, і важко.

Я чекала допомоги від дітей, хоча б від дочки, що залишилася в рідному місті. Але ні, дочка якраз чекає допомоги від мене. Розповідає, як вона втомлюється з двома дітьми, як у неї сил не залишається.

А у мене вони звідки бралися? Я-то взагалі одна була на всіх, якось виживала без помічників.

Батьки жили за 700 кілометрів, чоловік піднімав завод, мало не ночував там. Ми возилися з дітьми, постійно щось готували – в магазині нічого не дістати. Встигали на роботу бігати.

Я дивлюся на дочку, їй 35. Вона домогосподарка.

Постійно приводить мені онуків, коли їй захотілося в салон або з подружками посидіти. І ось недавно я помітила: онуки у мене практично живуть, а додому тільки в гості заходять. То романтики їм з чоловіком подавай, то відпочивати удвох їдуть, так зручніше. А я-то, жінка похилого віку, виношу за чоловіком судно, коли відпочину? Знову ішачити на онуків.

Вчора дочка мені повідомила: ввечері їдуть з чоловіком. В Туреччину. Три тижні путівка. А мені навіть не сказала заздалегідь, що діти на мені.

Цікаво, що свати в сусідньому будинку живуть. Але поставили себе так, що внуки до них тільки в свята приходять. Приходять, дарують подарунки, показують оцінки – а далі самі.

Скипіла я, нагадала дочці: мені 60. І я ні в Туреччині, ні в Єгипті не була.  Все дітей виховувала, сподівалася, виростуть для мене підтримкою. Тільки ось упустила щось.

Мені постійно лили в вуха, яка я гарна, поки я з онуками поралася, а я і рада старатися. Але варто було поскаржитися на втому – тут же стала поганою.

Але раз я погана – навіщо я буду себе, погану, їм нав’язувати?

Мені потрібні режим, спокій, сили, щоб чоловіка доглядати. І допомога дітей і великих вже онуків.

Але чому я збираю за ними сміття, а не вони моє виносять? Дочка переконана, це мій обов’язок. А хворий мій чоловік її підтримує. Боїться, що внуки будуть рідко приходити. Так і живемо.