Потяги йшли один за іншим, пасажири їхали, старенька залишалася проводжати їх поглядом

Життя йшло своєю чергою, поїзди пролітали мимо. Пасажири роз’їжджалися зі станції. Але було місце, де час ніби завмер.

У невеликому куточку сиділа жінка в чорному. Дуже худенька жіночка, яка втомилася від життя. Горбилась і щулилася від холоду, в вузлику поруч ні крихти їжі. Тільки ікона і хусточка. Може, останнє, що бабуся собі приготувала?

Люди до вечора стягувалися в зал очікування, багатьом треба було сидіти тут до ранку. Влаштовувалися зручніше, дехто намагався прилягти на лавочку. Бабусі цуралися, такою від неї віяло тугою і самотністю. Найобережніші поглядали з підозрою, ховали від неї свої пожитки, але та на них і не дивилася.

Сиділа собі на лавочці, навколо утворилася порожнеча.

Видно було, що бабуся не дрімає. Вона плакала, але тихо, не напоказ. Просто здригалися опущені плечі. Плакала і молилася, губи ворушилися, не перестаючи.

Бабуся не очікувала ні уваги, ні розмов, не просила допомогти. Просто сиділа на вокзалі, косилася на вхідні двері і чогось чекала. Відходив черговий потяг, йшли чергові люди. Бабуся залишалася.

Вийшла вона за цей час перекусити або в туалет? Ніхто не помітив.

Якась жінка помітила зручне місце поруч зі старенькою, провела туди двох діточок, присіла. Діти грали, але на бабусю поглядали з побоюванням, знали, що бабусі недоторканні. Старший, цікавий, впевнився, що небезпеки немає, підійшов подивитися ближче. Усміхнувся старенькій, і та засяяла у відповідь. Немов від кошмару прокинулася.

Простягнула суху долоню, погладила хлопчика по кучериками.

Жінка простягнула дитині очищену картоплину, запитала:

– Кого чекаєте?

– Та нікого вже, – прошепотіла бабуся придушено.

– А що тоді тут? Їсти будете? Беріть картоплю, у мене багато.

Бабуся на картоплю погодилася з радістю, вона вже забула, коли їла востаннє. У неї і сил не залишалося зовсім.

Вона жувала картоплину, мовчала, не хотіла про себе розповідати. Потім не витримала:

– Це синочок мій єдиний. Кровинко моя рідна. Привіз мене сюди і залишив. Нехай Господь його за гріх пробачить.

Бабуся не знала, куди їй йти і що робити. А жінка раптом підхопилася, кинулася до каси без черги:

– Пропустіть, будь ласка, поїзд вже підходить. Треба мамі квиток взяти!

Ось так у них з’явилися сім’ї. І мама з’явилася, і бабуся. І донечка, і внуки.