Більше ніж 40 років тому стала матір’ю трьох синочків, вклала в них всю душу. Тепер же ні від кого з них допомоги не дочекаєшся… Не про таку старість я мріяла
У перший раз я стала матір’ю сорок років тому. У мене всього три сина. Але ніхто з них не вважає за потрібне допомагати нам з чоловіком, хоча ми вже літні люди.
На той момент, коли я була молодою та здоровою, могла народжувати дітей і жити повноцінним життям, я це робила. Всього у мене п’ятеро дітей – 2 дочки і 3 сина. Всі з них вже влаштували своє життя і живуть з сім’ями.
З дочками ми зуміли зберегти хороші відносини. Вони іноді заїжджають до нас, прибирають у хаті, готують їжу, привозять продукти. І на свята онуків привозять – все разом святкуємо. Ми теж їздимо до них в гості.
Будинок ми спочатку будували просторий, щоб всі в ньому могли поміститися. Та й сім’я ж була не маленькою! А ось синочки мої коли виросли, то віддалилися. Стали ми для них чужі. Після весілля кожен з них перестав відвідувати нас – вони пішли і забули про людей, які їх виховали і виростили. Навіть не провідують. Не кажу вже про те, щоб допомогти.
Нещодавно ми перекривали дах в будинку, так ні до одного не вдалося достукатися. Вони, бачте, зайняті. Так що ми наймали сторонніх робітників і платили їм за їхню роботу великі гроші. Але ж могли б на них купити щось своїм онукам.
Сини ж вирішили повністю виключити нас зі своїх життів. Навіть на свята – дні народження, ювілеї, річниці не приїжджають. І не подзвонять ніколи привітати. Можуть іноді зателефонувати невістки і привітати від всієї родини.
Я не вважаю, що всьому винними невісток, які налаштовують своїх чоловіків не спілкуватися з нами. Вони самі матері і їх те ж саме може чекати в майбутньому. Так що це було б як мінімум нерозумно з їхнього боку – намовляти мужів не спілкуватися з родичами. Іноді мене мучать сумніви, але це тільки мої підозри.
Існує варіант, що вони важко працюють і сильно втомлюються, добувають кошти на забезпечення всім необхідним своїх сімей, але ж всі так живуть. Звичайно, їх дружини не працюють – дітей виховують. Але так само буде не завжди. Тільки на час декрету. Або ж сини так захопилися побутом, сім’єю, що нашими проблемами просто цікавитися не бажають.
Поки ми ще були молоді, то мовчали і намагалися не помічати їх такого ставлення. Нам було неприємно, що діти нас не помічають, не приїжджають, що ми їм байдужі. Але коли ми реально стали потребувати їх допомоги, то і тут нічого не змінилося. Вони запевняють, що у них то діти хворіють, то допізна затримуються на роботі.
Тільки чоловіки наших дочок відпрошуються з роботи і возять нас по лікарях і лікарням при необхідності. Дочки по черзі чергують з нами, якщо потрібний догляд. Додому теж приїжджають по черзі, щоб приготувати їжу.
Пару років тому одна з дочок потрапила в автомобільну аварію. Вона тепер iнвaлiд і допомагати нам не має можливості. Друга дочка виїхала за кордон, щоб попрацювати там. Приїжджає рідко. А pа нами вже потрібно доглядати. Ми вже не в змозі забезпечувати себе. Звичайно, пенсія у нас є. Тільки її не вистачить на те, щоб оплачувати доглядальницю, платити по рахунках, купувати ліки та їжу.
І що б ви думали? Одна невістка запропонувала продати наш будинок і на решту грошей оплатити нам проживання в будинку для літніх людей. Їх має вистачити на оплату догляду за нами там.
Ніхто з синів не пропонує взяти нас до себе. Ми хоч і не лежачі, неважко хворі люди, можемо пересуватися, мислимо ще тверезо, просто вже старенькі і ходити самостійно по поліклініках і лікарнях не можемо.
Невже ми просимо занадто багато? Тільки синам до нас немає діла. Дуже сумно. Свого часу ми їх всім необхідним забезпечували, віддавали найкраще, балували. Не дарма кажуть, що ближче дочки немає нікого. На синів, як з’ясувалося, краще не розраховувати.