Все своє життя на дітей витратила, підняла трьох, а навіщо? Тепер і згадати нічого до пенсії
Самотніми людьми похилого віку, нещасними і нікому не потрібними, вважають бездітних. Мовляв, і життя пройшло даремно, і на старості років ні з ким поговорити. Але я, мати трьох дітей і навіть бабуся, посперечалася б.
Мені 65, і самотність моя страшна і безпросвітна.
Чоловік колись пішов до іншої, а ж молодшому і п’яти не було.
На його народженні сам наполіг, переконував: потрібна третя дитина. Я пручалася, як могла, намагалася уникати близькості. Адже він не цікавився старшими, тягнули ми їх насилу, чоловік не прагнув чогось добиватися, шматок хліба на столі і макарони на вечерю його влаштовували. Але він клявся, народиться син – і він на все піде заради нього.
Я цим запевненням не сильно-то вірила, але чоловік вирішив – і зробив.
З трьома дітьми я і світу білого не бачила: пелюшки нескінченні і повзунки, памперси вже з’являлися, але дорогі були, як літак, їх тільки на вихід брали, і то рідко.
Я металась між дитячими хворобами, підробітками, старша в першому класі, молодший пищить на руках. Чоловік раптом вирішив: не для такого його мати народила, пішов до іншої. І аліменти символічні вважав достатнім відкупом. Потім і їх не стало, інша сім’я вимагала витрат.
Але я вистояла, викрутилася, дала дітям освіту. В результаті можна пишатися ними: старша поїхала за кордон, живе там. Згодом переманила туди середню, обидві заміжні, пишуть мені листи, скайп ось освоїла.
Молодший займається власним блогом, подорожує, пише статті – не бачу його. Купив собі квартиру в столиці, в гості тепер не дочекатися.
– Ти мама сама приїжджай, я тобі завжди радий.
Тільки не наїздишся, дорого, та й немає його постійно. До мене якось він сам на машині їде, а до нього за свої.
І ось я пенсіонерка, а поруч нікого.
Вирішила, підробляти буду, словом перекинутися хоч можна з кимось. В магазинчик у дворі потрібна була продавщиця, ось там і знайшла собі спілкування.
Подружки з онуками крутяться, а мої де? Нічого їм не треба, ні посидіти, ні гостинців, все є. Та й насиділась я з дітьми.
Відчуваю, життя пролетіло – а згадати нічого. Нескінченні соплі, походи в школу, як на роботу. Постійно за них боялася, чекала, коли виростуть. Виросли – і що?
Може, обійшлася б старшою дочкою – і з чоловіком б до сих пір були разом, і з’їздили б хоч раз у відпустку, і собою б займалася, а не так ось, немає сенсу, життя промотала б.