Чому ж мої сини забули, скільки я для них зробила? Так прикро і боляче
Мене звуть Галина Семенівна. Хочу розповісти вам про свою біду. Мені так важко. Може бути, коли вам розповім, то мені хоч трохи легше стане.
Мій чоловік Василь загинув, коли наші сини були ще зовсім маленькими. Мені їх одній піднімати довелося.
Важко було, дуже важко. Але я змогла їх виростити і вивчити. Мої сини стали лікарями. Я так пишалася ними. Пишалася тим, що вони людей рятувати будуть.
Зараз мені вже 78 років. Моєму старшому синові – 51 рік, він працює травматологом. Молодшому синові – 43 роки, він – талановитий хірург. Поки сини не були одружені, то обидва часто до мене приїжджали. А потім, як одружилися, стали приїжджати все рідше. Я все розумію, але ж так не можна ж – зовсім забувати свою матір.
Я вже стара, мені дуже важко жити одній. Здоров’я підводить, пенсія маленька. Але мої проблеми і моє здоров’я абсолютно не хвилює моїх синів. Як же так?
Рідні брати навіть між собою спілкуються рідко. Коли я запитую їх: чому ж вони мені так рідко дзвонять і не приїжджають до мене, то вони мені відповідають, що дуже зайняті.
І що найстрашніше, так це те, що вони впевнені, що вони мені взагалі не повинні допомагати. А хто ж тоді винен? Якщо не рідні діти? Тоді хто?
Невже вони забули, як багато я для них зробила? Як же так можна? Мені здається, що не заслужила такого ставлення з боку своїх дітей. Але як мені до них достукатися я просто не знаю! Розмови і прохання не допомагають. Може бути, треба на аліменти подати?