Старша дочка зі своєю сім’єю збирається переїхати до мене. Я просто в ужасі
У моєї старшої дочки рівні зі мною права на будинок, в якому я живу. У зв’язку з цим вона подумує про те, щоб з’їхатися, але мене це приводить в дикий кошмар. Я люблю її, і з симпатією ставлюся до зятя, душі не чаю в онуках, проте такі зміни мені дуже незручні.
Мені дуже комфортно одній, а якщо почнеться цей сімейний гуртожиток, то я змушена буду щось терпіти, десь підлаштовуватися.
Ну ось серед ночі в туалет збігати – це тепер одягатися треба буде, а не в нічній сорочці швиденько. Та й взагалі мені якось тісно, коли вдома є хтось крім мене, а тим більше відразу стільки народу.
Інтроверти ж мають право на існування!
І я маю – мені завжди, навіть в юності, так що там, і в дитинстві було комфортніше на самоті. Мою маму дуже радувало те, як я спокійно граю в куточку і нікого не чіпаю.
Я без компанії відмінно справляюся – мені так більше подобається. І дружити особливо ні з ким не поспішаю. Спілкуватися – так, вмію, практикую, але зближуватися не поспішаю, не маю звичайної потреби.
Я вже близька до п’ятдесятиріччя, міняти звички запізно. Звичайно, був час коли дочка жила разом зі мною, ми якось справлялися, але зараз я цих експериментів не хочу. Правда, в такому випадку у мене на очах будуть улюблені онуки.
Ось роздумую, чи варте воно того.
І резонні доччині аргументи – її чоловік багато в будинку підлатає, а так я одна і вічно у мене все розвалюється, щось зламане, що не дороблено. Так, і площа дозволяє всім з комфортом розміститися і не тіснитися.
А я ніби й намагаюся себе налаштувати на краще, але якось тривожуся, от не дає спокою мені думка про прийдешні зміни. Мені важливо, щоб було тихо.
Я не сумую без живого спілкування, у мене море цікавих занять. Можливо, ми і зможемо жити разом, але я в цьому зовсім не впевнена.