Безробітний син з родиною переїхав до мене! Слова жінки pвyть дyшy – немає місця в рідному домі
Я приблизно років 10 жила одна. Син мій одружився і переїхав, жив окремо. І ці роки стали одними з кращих в моєму житті. Доля до мене була жорстокою, всього добивалася сама. Я рано овдовіла, сина піднімала на ноги одна. Було дуже складно, особливо в 90-і роки, коли ні грошей не було, ні роботи.
Жили ми бідно, одного разу збирала гроші на нову іграшку для Дмитрика цілих 3 місяці. А коли поїхала її купувати, то гроші у мене вкрали. Я тоді так плакала, так ридала, а мій маленький 7-річний син, мене заспокоював. Говорив, що не так вже й сильно він хотів цю машинку. Тоді мій маленький хлопчик поставився до цієї ситуації з недитячим розумінням.
А ось зараз, через чверть століття, мій син Дмитро нічого розуміти не хоче.
Одного разу мій син залишився без роботи. А оскільки жили вони на зйомній квартирі і відкладених грошей у них з дружиною не було, вони швидко зібрали всі речі і разом з двома дітьми переїхали жити до мене.
Я спочатку була рада. Звичайно, я готова була допомогти своїм найріднішим. Як говориться в тісноті, але не в образі. Мій син з невісткою і маленьким сином розмістилися у мене в спальні, а я з онукою у вітальні.
Сама ходила за продуктами, сама купувала памперси і все потрібне наймолодшому онукові. Балувала своїх рідних смачними стравами, випічкою. На все витрачала свої гроші, у сина ж роботи не було, я все прекрасно розуміла.
Але ось мої син і невістка сприйняли мої гостинність і доброту, як безкоштовний санаторій, готель або базу відпочинку. Всі турботи по дому лягли мені на плечі. Цілий день – готування, прибирання, прання і так по колу. Невістка мені зовсім не допомагала, я ще і дітьми займалася.
А Дмитро тим часом сидів цілими днями в інтернеті, а невістка тільки те й робила, що базікала по телефону. Діти були надані самі собі – внучка цілими днями в планшеті, а внук тільки кричав постійно, вимагаючи уваги.
У мене від цього почалися головні болі, тиск скаче, а сховатися не було куди.
Намагалася поговорити з сином і просила розділити всі турботи по дому порівну. Так син на мене накинувся із звинуваченнями. Мовляв у нього і так депресія, у нього немає роботи, кредити висять на голові, а я така безсердечна ще щось вимагаю від нього. Я як мати повинна співчувати йому і допомагати. Ну а хто мені допоможе? Я ж теж не залізна, та й вік бере своє.
Я не переживаю, що порушили мій звичний уклад життя, я люблю возитися з онуками, готувати, але мені теж треба відпочивати.
Але з моєї точки зору, у важкі часи близькі люди повинні згуртуватися і допомагати один одному, а не паразитувати ні на материнському гаманці, ні на батьківських почуттях.
Я багато разів говорила синові, що їм потрібно обзавестися власним житлом. Але вони не слухали. Вони з дружиною витрачали гроші даремно – на подорожі, на дорогий одяг і ще на всяке. І при цьому з кредитів постійно не вилазили – потреби завжди перевищували можливості.
Мене ніхто ніколи не слухав. А тепер вони живуть зі мною і думають, що потрапили на курорт. Це ж неповага. Я не вимагаю багато чого, але все ж мінімальної допомоги хотілося б.
Коли кажу синові за роботу, він теж огризається, мовляв нічого пристойного зараз не може знайти. Але можна ж піти на роботу простіше, хоча б на час. Невже йому не соромно жити за мій рахунок. Гаразд би він один, але на мені вся його сім’я. Я не скаржуся, я просто хочу зрозуміти – де у вихованні я щось упустила. Чому мій син виріс таким?