Молодий чоловік здав в будинок для людей похилого віку
– Все сидить чекає. Неголосно сказала Галя, поставивши відра на землю.
– А хто це? Запитала Поліна. (Вона тільки тиждень тому влаштувалася в цей пансіонат прибиральницею).
– А це наша Тетяна Іванівна. Живе у нас другий рік. Ні з ким не спілкується, все мовчки. Вона сина чекає, він їй пообіцяв, що повернеться за нею, ось вона і сподівається. Не розуміє, що якщо привезли сюди – значить не потрібна. Скільки я таких набачилася за 7 років, що тут працюю. Хтось звикає, а хтось до самого свого кінця, чекає … Шкода їх до сліз, але що поробиш. Вона зітхнула і скомандувала:
– Заговорилися ми з тобою, а нам ще актовий зал мити. Бери відра і пішли.
Поліна поспішала додому. Треба було ще сина з садка забрати, як почула, що її звуть.
– Дівчина, ви в місто їдете? Запитала її Тетяна Іванівна.
– Так (оторопіло відповіла вона)
– Ви не могли б лист за адресою відвести? (попросила вона, простягаючи конверт)
– Добре, у мене як раз завтра вихідний (кивнула Поліна)
– Тільки обов’язково, не забудьте (крикнула їй у слід жінка)
Звіряючись з адресою на конверті Поліна піднялася на другий поверх. А ось і номер потрібної квартири. Вона подзвонила, потім постукала, за дверима було тихо.
– Ну що дзвоните? Немає там нікого (виглянула сусідка)
– Шкода. А де господарі? Я їм лист привезла (засмутилася Поліна)
– Від кого лист-то? (Цікава сусідка вийшла на майданчик)
– Так от Тетяни Іванівни. Вона в нашому пансіонаті живе, а лист напевно синові написала. Ви не передасте, коли господарі повернутися? (Попросила Поліна)
– А ну заходь до мене. Я все тобі розповім (потягнула сусідка її за руку)
Привела її на кухню, налила чаю.
– Ну як там наша принцеса? Чим займається? (Запитала вона)
Поліна все докладно розповіла, що сидить і сина чекає.
– Ось воно як. То не син її туди здав, а чоловік її молодий. А сина вона вигнала 3 роки тому. Женька ж проти був її шлюбу. Не подобався йому вітчим. Просив мати, благав не робити дурниць, але вона ж жінка вперта, вийду і все, а якщо не подобається збирайся йди. Ну він і пішов. Зібрав речі і поїхав. Я якось у неї поцікавилася куди він подався, а вона плечима знизала, – не знаю і знати не хочу.
А чоловік то її молодий, сина на пару років старший. Швидко її в оборот взяв, адже від чоловіка покійного їй багато чого залишилося. Любив він Тетяну дуже. Вона ж і не працювала ніколи, а він десь в міськраді на посаді був. Коштовності дарував, дачу купив, відбудував там все, машина до того ж у неї своя була.
Так цей чоловічок і постарався, генеральну довіреність упросив її написати. Чула я якось як він її будиночком у море спокушав, а вона прости Господи, зовсім під старість збожеволіла. Бігала тут як молодиця, все на підборах, спідниці коротенькі, губи яскраві, але не допомогло їй це.
Сплавив її чоловік в пансіонат, а сам майже відразу квартиру продав і з’їхав звідси. Останній раз я його з дівчиною молодою бачила, йдуть в обнімку. А ти кажеш чекає? Даремно, так їй і передавай. Немає у неї нічого і повертатися нікуди.
Шкода телефона Женьки не знаю, а то б подзвонила. Адже думаю любить він її напевно, адже мати рідна, хоча хто його знає, може і образу затаїв. Ну добре, привіт їй передавай, скажи від Федорівни – сусідки. (закінчила вона свою розповідь)
Поліна їхала на роботу і мучилася. Ну як такі новини передати? Жінка у віці, не дай Боже щось трапиться, але ж треба було лист назад віддати.
Коли Поліна підійшла до лавки, де завжди Тетяна сиділа, то побачила таку картину. Молодий чоловік обіймав жінку за плечі.
– Не плач мама, все добре буде, я тебе до себе заберу. У мене знаєш який будинок! Правда невеликий, але всім місця вистачить, і з Ольгою тебе познайомлю, вона хороша, рада тобі буде. До того ж ти скоро бабусею будеш, – говорив він.
– Пробач, пробач мене синку – шепотіла Тетяна.
Поліна тихенько відійшла. От і добре, от і чудово. Який син у неї молодець, напевно недавно дізнався, а то б раніше забрав, так думала Поліна згадуючи вираз обличчя сина, коли він обнімав мати.
Лист вона спробувала повернути, але щаслива Тетяна шепнула їй:
– Спали або порви, він мені без потреби.
І дивлячись услід машині, в якій їхала Тетяна з сином, Поліна мимоволі подумала, але ж правду люди кажуть. Чоловіків може бути багато, а діти все одно рідніші і ближчі, правда бувають винятки, але все ж.
А Тетяні пощастило, син у неї справжній, люблячий, який пробачив і до себе забрав. Всім би таких синів!