Я пішла на зустріч однокласників, а мене там навіть ніхто не помітив
Так уже склалося, що я родом з невеликого провінційного містечка. Все життя там жила. А більшість моїх однокласників відразу ж після школи поїхали до столиці вчитися. Життя в подальшому у всіх по-різному склалося.
Хтось там і залишився, хтось потім приїхав, але таких було мало. Я б теж хотіла вийти заміж за столичного чоловіка, але не склалося. Під час навчання в універі стала зустрічатися з хлопцем, не можу сказати, що полюбила, а виходити заміж без любові не хотілося.
Приїхала додому, в сумочці червоний диплом, пішла працювати бухгалтером на місцевому заводі. Нудьга! Монотонна праця, але тут без варіантів. Сусід Пашка запропонував заміж, я пішла. Ми на одному заводі працювали. Потім донька народилася, відразу ж син. Я по декретах, а чоловік гарував, щоб нас всіх забезпечити. Тяжко було, добре город допомагав так шиттям підробляла. Шикувати не доводилося.
Одного разу дзвонить стара подруга Свєтка:
– Привіт Дашка. Як життя? Ти ж в курсі, у нас в цьому році десять років з тих пір як школу закінчили. Всі будуть. І тебе хочеться побачити.
– Гаразд, я буду. Блін, стільки років – як одна мить! Я стала готуватися до вечора. Футболку підбирала, про всяк випадок кинула в сумку фотки сімейні.
Коли підійшла до школи, то здивувалася наявності там елітних машин.
Входжу я значить в клас і вже в той момент захотілося розчинитися в натовпі. Дівчат було не впізнати – вони просто красуні. З обривків розмов я зрозуміла, що мова йде про шуби, коштовності, подорожі, заміські будинки. А я так і залишилася сидіти біля стінки. Тільки з вчителькою вдалося поговорити. Коротше кажучи, ніхто мене навіть і не помітив …
Ще через десять років у нас в родині багато змінилося. Чоловік поїхав до Німеччини стажуватися, після того як його підвищили. Потім наші доходи зросли. На роботу я виходити не стала – просто організувала центр розвитку для дітей з подружкою.
Не сильно я вірила в успіх своєї справи, але вона пішла. Ми теж тепер відпочивали по закордонах, купили дорогу машину. Стали на нове житло збирати. Скоро була чергова зустріч випускників, подзвонила мені знову Свєтка.
Вбралася я в плаття, яке в Парижі купила. Начепила на ноги туфлі модні. Ледве дійшла. Поспішати не хотіла – думала зробити фурор. Входжу я вся така в клас, кивнула однокласникам, які розмовляли в сторонці. Але в розмову вклинитися так і не вдалося.
Довелося пересісти до іншої компанії. Тут я опинилася найзаможнішою. Тільки не було бажання хвалитися. Просто сиділи і розмовляли. І тут до мене долинули уривки розмови з сусіднього столика …
– Дашка не зрозуміло що з себе показує, понтується. Плаття це ганебне з рук купила, розпродажне …
– Так вона на нього видно все життя збирала, ви згадайте, як вона минулого разу виглядала. Навряд чи у неї щось так сильно змінилося. Я не стала скандалити, але поки йшла додому, розплакалася. По дорозі ще ногу підвернула.
Слава Богу чоловік ще не спав. Мене чекав. Умив мене, чаю зробив. А після того як дізнався, в чому справа, розсміявся.
– Дашуль, ну ти придумала – знайшла привід плакати. Та ну їх усіх … якщо хочеш, давай хоч завтра на Канари рвонемо … я тобі плаття прикуплю нове … нам же на все вистачає. Тільки навіщо все це? Щоб повипендрюватися?
Я вирішила до нього прислухатися. Адже правий він у всьому. У мене все добре: і в сім’ї, і в бізнесі, і з дітьми, і з друзями. Адже справа не тільки в дорогих дрібничках. І чоловік чудовий. Улюбленою справою займаюся! Ось у чому щастя! І це головне. А вони – це мішура і пустушки …