– Я дуже хочу додому, доню, забери мене – прошепотіла жінка
Ольга Петрівна сиділа на балконі і дивилася кудись у далечінь. Вона ніколи не могла подумати, що прийде час і її власна дочка буде виганяти з квартири.
– Мамо, ну досить вже ображатися. Ти розумієш, що нам місця мало, у мене двоє дітей, а всі ми в одній кімнаті, тобі що для внучок шкода кімнати?
– Свєта, я не хочу йти в будинок для людей похилого віку, у мене квартира є. Їдь до свекрухи з чоловіком, а мене залиш в спокої.
– Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Ти ж знаєш наше ставлення, я туди не поїду жити.
Ольга Петрівна погладила свого старого кота і заплакала. Вона не розуміла, чому дочка так до неї ставиться. Був би живий чоловік, було б все інакше. Думала жінка.
– Бабусю, ти що, не любиш нас? Тобі нам кімнати шкода? Сказала 8 річна внучка. Чому ж ти не хочеш поїхати від нас, нам краще буде?
Ольга Петрівна розуміла, що внучка вже говорить словами матері і погодилася.
На наступний день вона була вже в будинку для літніх людей. Дочка обіцяла чистоту і порядок, як вдома, але виявилося все інакше.
Там жінка познайомилася з Сергієм Васильовичем і хоч якось коротала свій час.
Час минав, в будинку для літніх людей жінка перебувала вже 2 тижні, як раптом її побачила сусідка.
– Ольга Петрівна, що ж ви тут робите? Як так? Я так і знала, що щось не так, а дочка говорила, що ви в село поїхали, але я розуміла, що Барсіка свого ви б не вигнали на вулицю.
-Як так? Чому на вулиці? Я дуже хочу додому доню, забери мене.
-Я його собі додому забрала, а дочка вашу більше не бачу. Збирайтеся, ми поїдемо додому. Я юрист і допоможу вам відстояти квартиру.
Жінка швидко з іскоркою в очах зібрала речі, а Сергію сказала, що повернеться за ним, обов’язково.
Приїхавши додому, ключів не виявилося і як виявилося пізніше, дочка виставила квартиру на продаж, а поки пустила квартирантів.
Через 2 місяці Ольга Петрівна продала квартиру, віддала частину, а на залишок купила будиночок в селі, куди разом з Сергієм і Барсіком пізніше переїхала.