– Бабусю, привіт! Впізнала? – Вітання! Андрюша, невже ти?

– Бабусю, привіт! Впізнала? – Вітання! Андрюша, невже ти?

– Прокидайся, синку! Який ти в мене дорослий і красивий! Будь здоровим, мій рідненький! – сказала мама і поцілувала Андрія в лоб. Той трохи скривився, але посміхнувся у відповідь. Мама така красива і зовсім не змінюється. Неначе роки над нею взагалі не владні.

– Це тобі, сину! – посміхнулася мама і простягнула йому заповітну коробочку. У ній лежав наворочений телефон останньої моделі.

– Дякую, мамо! Я про таке навіть не мріяв! – два тижні тому Андрій втратив свій телефон на пробіжці. Він навіть не просив у батьків новий, розумів, як їм зараз важко перед його вступними іспитами.

– Непоганий подарунок на сімнадцятиріччя, правда ?! – підморгнула мама. – Андрюша, подзвони бабусі, а то вона не може додзвонитися на твій старий номер.

– Добре, мам! Прямо зараз! – кивнув син і почав по пам’яті набирати номер бабусі.

Баба Люба залишилася одна. У неї було невелике господарство і кіт Стьопа. Десять років тому у неї помер чоловік, і життя перетворилося на холодну рутину. А два роки тому син, невістка і п’ятнадцятирічний онук Андрійко загинули в автокатастрофі. Як баба Люба пережила таку звістку, до сих пір не могла зрозуміти …

Вона вже так хотіла померти. Складно було без дітей. І за онуком дуже сумувала. Раптом пролунав телефонний дзвінок. Баба Люба продовжувала заряджати телефон, хоч їй ніхто і не дзвонив ніколи. На табло виднівся незнайомий номер.

– Бабцю, привіт! Впізнала? – почула вона чоловічий голос.

– Вітання! Андрюша, невже ти? – у баби Люби дар мови пропав.

– Ну звичайно я! А що, у тебе є ще якісь онуки? – розсміявся він у відповідь. – Як ти? Як справи?

– Ой, все до вас збираюся, та кота шкода залишити. Хто ж за ним дивитися-то буде.

– А ти бери його з собою! З ним веселіше.

– Андрюша, як там ти? А чого ти мені раніше не дзвонив.

– Так ось тільки телефон з’явився. До цього не було. Ось скоро іспити здам і махну до тебе на тиждень. Хочу твоїх фірмових пирогів з фаршем! – весело заторохтів Андрій

. – А батьки як? Їм там добре?

– Так все чудово! У них тут, як ніби медовий місяць почався. Напевно, вже чекають не дочекаються мене сплавити до тебе.

– Так ти приїжджай, рідний! Я тебе дуже чекаю! – і баба Люба почала плакати.

– Бабусю, не плач! Все буде добре! Я ось скоро приїду і у тебе настрій підніметься!

– Гаразд, Андрюша! Ти дзвони мені хоч зрідка! А то так сумно без тебе.

– Та не питання! У мене такий тариф вигідний. Буду кожен день дзвонити. Баба Люба поклала телефон на стіл, підійшла до ікон і перехрестилася. Потім зібрала свої нехитрі пожитки і пішла в магазин за борошном.

Треба ж онука чекати. А раптом його з того світу таки відпустять після іспитів! Два тижні Андрій щодня телефонував бабусі. Їй було так цікаво дізнаватися про його життя, друзів, слухати новини батьків. Тільки була вона якась дивна. Не повчала його, як раніше, а лише слухала. Після іспитів його зустріла незадоволена мама.

– Сину, так негарно! Бабуся переживає за тебе, а ти їй навіть жодного разу не подзвонив.

– Як так?! Мам, я кожен день з нею телефоную. Давай я при тобі її наберу і поставлю на гучний зв’язок.

– Ну давай, казкар! – здивувалася мама.

– Алло, Ганна Семенівна, ось поясніть дружині вашого сина, що я вам кожен день дзвоню. А то вона ображається! – весело заторохтів Андрій.

– Прости мене, Андрюша! Я на третій день зрозуміла, що ти просто помилився номером. Але я вже так до тебе прикипіла душею, все чекала твоїх дзвінків. Вірила в ілюзію … Що мої рідні і внук живі.

Через тиждень баба Люба чекала гостей. До неї їхав названий онук Андрій зі своїми батьками.

За матеріалами