Батько привів додому маленьку доньку колишньої подруги. Дівчинка нам відразу не сподобалася
Батько служив в торговельному флоті. Були 90-ті, і він погоджувався на всі рейси, щоб у нас була їжа, гроші і можливість одягатися. Жебраками ми не були, але в надлишку грошей ніколи не було. Тоді моєму братові було 10 років, а мені – 7. Я носила його старі речі, разом ми здавали пляшки, щоб купити щось смачне.
У свій вільний час батько завжди возив нас на природу: рибалка, ліс, навіть просто парк. Аби мама відпочила. Але якось татові прийшла телеграма з рідного міста, і він при першій же можливості терміново виїхав туди. Сліз тоді було море! Шкода було поступатися своєю прогулянкою …
Через тиждень тато приїхав додому з дитиною. Вона виявилася донькою його подруги. Та померла від туберкульозу, а малятко залишилася зовсім одна. Звичайно, дитячий будинок за нею плакав, але бабуся (батькова мама) повідомила в органи опіки, що дівчинку хочуть усиновити і зателефонувала батькові. Так і чекала дівчинка, хитаючись по сусідах, нікому не потрібна.
Мама наша відразу підхопила дівчинку, щоб умити, нагодувати і вкласти спати. А тато безшумно плакав в передпокої.
Ми дівчинку не любили. Я не можу сказати, що були якісь причини. Вона завжди тиха ходила, скромна, мовчала. Не грала в наші ігри, не показувала примх і нічого не просила.
У неї залишився тільки старий пошарпаний заєць, та нитка з кольоровими намистинами. Мама, як могла, намагалася «оживити» дитину. Читала їй вірші, співали пісні, але це не приносило ніяких результатів. Одного разу дівчинка все таки заплакала. Брат і я забрали у неї зайця і сховали на полиці в шафі. Вона просто показувала ручкою на шафу і ридала. А нам було смішно. Ох, і дісталося тоді від мами.
Ближче до літа нам дозволяли виходити самостійно гуляти біля будинку. Одна була умова: малу брати з собою. Не сказати, щоб ця обставина якось напружувала. Вона тихо сиділа і чекала нас, нікуди не йшла. У день, коли все змінилося, ми грали за будинком, залишивши дівчину біля під’їзду.
Все було спокійно, поки не почулося дикі крики. Ми одразу кинулись до дівчинки до під’їзду, а там кілька розлючених псів гавкають, а дівчинка вже на козирку сидить і тисне до себе кошеня. Собак ми відігнали і виявили недоноски того, що раніше було зайцем.
Від усвідомлення, що на його місці зараз могла бути дівчисько, сльози самі градом текли з очей. Я голосно ридала, усвідомлюючи, як мені соромно. А брат схлипував і по частинах збирав зайчика. Малявка обіймала нас, і несподівано сказала:
– Мама, у нас тепер котик! – обернувшись, ми побачили, що мама вже вибігла до нас на переполох.
Потім ми вмивалися, обробляли зеленкою подряпини, відмивали від бруду вуличного кошеня.
Увечері з рейсу повернувся тато і довго не міг повірити, що чотирирічна дитина забралася аж на козирок! А сестричка на його колінах впевнено вела мовлення, що котик їй допоміг.
Щодо козирка: це назавжди залишиться для нас загадкою. Але котик і правда допоміг. Заглушив біль маленької дитини, яка втратила близьку людину. Малятко стала вчити вихованця всяким штучкам, а ми їй допомагали. Так, ідеальними нас назвати важко, але ми завжди намагалися допомагати сестричці в усьому.
Тепер ми дорослі, у кожного своя сім’я і діти. А батьків радують онуки і свої, і прийомні.