Мої діти поставили мене перед певним вибором: або я дивлюся за онуками або мене відправляють в лікарню
У свої 55 років я розумію, що тільки починаю жити по-справжньому. Але ось мої діти, які вже давно виросли, все не дають мені розправити крила.
Мій чоловік пішов в інший світ 5 років тому. Тоді я вирішила продати наш величезний будинок і купила собі однокімнатну квартиру. А навіщо мені він одній? Продала також машину чоловіка, водити сама я не вміла. І всі гроші за нерухомість і авто я розділила між своїми дітьми.
І в той же час я вирішила знайти заняття і для себе. Адже якщо буду просто сидіти вдома, то помру від туги. Вирушила я значить подорожувати по світу.
Спочатку я поїхала в Польщу. Там прожила півроку і встигла і красотами насолодитися і попрацювати. Потім переїхала до Німеччини, а потім і в Чехію.
Потім була Франція і Португалія. І всюди я працювала, але так, щоб без особливого знання мови тієї країни. Загалом я була, що називається “принеси-подай”.
Жити доводилося в хостелах і при цьому відкладати гроші для переїзду в іншу країну. Я вперше відчула, що живу. Просто живу.
А поки я подорожувала по світу у мого сина народилася дитина, і дочка чекала малюка. Так у мене з’явилося 2 онуків.
І ось коли я повернулася додому, діти запросили мене на вечерю. Під час трапези мої діти заявили, що завтра до нас прийде психіатр і буде перевіряти мене. А то вони стурбовані моїм станом і хочуть переконатися, що я не являю небезпеки для оточення.
Я сиділа і не могла зрозуміти, що трапилося і що взагалі відбувається?
Діти стали на мене кричати, що це ненормально, що я подорожую одна і Бог знає де. Що працюю теж Бог знає де. Мені потрібно перестати вести себе як студентка і зайнятися вихованням онуків. І все в цьому роді.
Мої син і дочка вважають, що я повинна бути звичайною бабусею, яка в’яже шкарпетки і пече пиріжки. В голові у мене це не вкладалося. А якщо я не захочу, то що, запроторять мене в психушку? За що, за то що хочу жити?
Мені було складно це все усвідомити і головне повірити. Здавалося, що я просто сплю або це фільм такий страшний. Але на жаль, це було правдою.
І зараз я не знаю, як мені поступити і що робити. Напевно знову потрібно кудись поїхати і продовжувати жити, як я хочу. І нехай ображаються. Це моє життя і тільки я ним розпоряджаюся.