Вона вкрала мого чоловіка, а я полюбила її сина. Одного разу до мене зателефонувала коханка чоловіка …

Вона вкрала мого чоловіка, а я полюбила її сина. Одного разу до мене зателефонувала коханка чоловіка …

Синоптики обіцяли похолодання. З котла почала капати вода і я не могла зупинити цього. Почала переживати, адже зовсім скоро буде зима, а що я в тих котлах розумію?

Відчайдушна ситуація, а питати нема в кого. Вдома лише я і дві маленьких дитини. Що ж робити? Я відразу ж подумала про те, що варто набрати номер колишнього чоловіка. Так, я злилася. Але мені потрібна була допомога.

Два роки тому він і його “солов’їна пісня”, як він її називав – поїхали до столиці, а мене залишив тут з двома хлопчиками і я поступово навчилася робити всю чоловічу роботу, щоб мої хлопчики не потребували того, щоб “вирости” швидше. А чоловік що? Дочка у нього скоро буде.

Він просто зібрав речі, половину з наших заощаджень і поїхав з Вікторією. Вона ж теж залишила сина з чоловіком. Я його бачила іноді в церкві. Йому було складніше. Мої хлопчики маленькі, а у нього підліток.

Я сиділа над телефоном і набирала номер чоловіка. Але він був поза зоною. Що ж робити з котлом? Я почала переживати. А потім згадала, що колись чоловік дзвонив з номера колеги, коли ще їздив до столиці на заробітки. Багато з нашого села їздили, так вони з Вікторією і познайомилися.

Я подзвонила. Трубку підняла жінка і пояснила мені, що Максима немає вдома. Я зрозуміла, що це Вікторія. Злість розривала мене, але я просто пояснила ситуацію з котлом і те, що більше мені нема до кого звернутися. Вона обіцяла попросити його допомогти.

Увечері Максим допоміг мені з налаштуванням котла.

Через пару місяців, коли зима вже принесла сніг і завалила наші будинки, я поклала спати дітей і перевіряла зошити. Така вже доля вчителя молодших класів. Майже закінчивши роботу, я почула, що мені телефонують. Дивно, номер стаціонарний, столиця дзвонить. З протилежного боку я почула майже плач. Дзвонила Вікторія.

– Ольга, прости … Є хвилинка? – Схлипуючи сказала Вікторія. – У мене проблеми … З моїм Дімкою …
Йшлося про сина, якого Вікторія залишила рости з батьком самого, в нашому селі. Я не божевільна, але, коли мова йде про дитину, не має значення, будь він від коханок мого чоловіка чи від будь-кого – я, як мати, не можу просто проігнорувати.

– Так, що сталося?

– Мій чоловік … Колишній … Він знайшов іншу і пішов до неї жити в село. Інше. А мій Дімка … Він категорично відмовляється йти до нього. Живе сам. Ти ж знаєш, у нас там нікого немає. У мене там лише ти, рідна, залишилася! Вибач! Прости мене! Піди до нього і глянь, як він? Чи все добре? Я б все кинула і приїхала, але мені заборонили. Занадто великий термін … Благаю! Народжу і заберу його до себе. Приїду. А поки … Доглянь ним!

Того вечора я її простила. Пробачила жінку, яка розбила сім’ю. Вранці приготувала їжу, загорнула хусткою і пішла до Дімки. Дитина ж ні в чому не винна.

Через пів року Вікторія стримала обіцянку і забрала сина до столиці.

За матеріалами