Відчинивши двері, я побачила сусідського хлопчика, який звернувся до мене з проханням
Сьогодні я хочу розповісти історію, яка сталася з моєю бабусею.
А щоб було зрозуміліше, розповідь буду вести від першої особи.
У радянські роки наша сім’я проживала в невеликому селі. Грошей багато не було, а жили за рахунок свого господарства – корова, свині, птиця і кролики.
Тоді дітей до праці привчали змалку. Щоранку ми йшли в поле, щоб запастися сіном для тварин на зиму. Так, було важко, але в пам’яті спливають тільки приємні спогади.
З нами по сусідству, в будинку навпроти, жила жінка на ім’я Марія, у якої основним заняттям було народжувати дітей. Ніхто з сусідів не міг точно сказати, скільки їх у неї було. Марія завжди ходила вагітною, і цей факт серед місцевих вже перестав викликати здивування.
Главу сімейства звали Василь, і він був старший за дружину, як мінімум, років на двадцять. Постійної роботи у нього ніколи не було. А коли його питали, навіщо вони народжують стільки дітей, то він відповідав, що на все воля Божа.
Виховувалися в сім’ї 12 дітей. Свого господарства у них ніколи не було, та й на городі ніколи нічого не росло. Щоб прогодувати всіх дітей, Марія без сорому частенько у сусідів просила картоплі або овочів. Люди не відмовляли, тому що шкодували діток, вони не були винні, що у них такі батьки.
Народити, заняття не хитре, а одягнути і нагодувати – завдання вже складніше. Василь підробляв, але цих грошей ніколи не вистачало. Батьків мало хвилювало, що їхні діти недоїдають. Вони навіть не могли запам’ятати їх імена.
У віці 18 років я залишилася повною сиротою. Мама померла, коли мені було всього п’ять років, а тато загинув на війні.
Ростив мене дідусь. Пригадую, як я готувала на грубці в чавуні картоплю, і хтось постукав у двері. Відкривши, на порозі я побачила маленького хлопчика, який тихим голосом попросив їжі.
Посадивш хлопчика біля грубки, я попросила його розповісти, хто він і що з ним сталося. Хлопчика звали Грицем, і він був сином Марії і Василя. Мені було щиро його жаль, і я нагодувала його картоплею з парним молоком. Наївшись, Гриць пішов додому.
З тих пір Гриць почав до нас заходити кожен день. Я настільки до нього звикла, що навіть починала переживати, коли він пропадав, хоч на один день.
Дідусь мені жодного разу нічого не сказав в докір.
Через деякий час Василя нестало. Після цього, Марія зовсім перестала стежити за дітьми. Вона часто залишала їх одних. Мешканці не раз бачили її в компанії з різними чоловіками. Коли Марія жила з Василем, діти хоч під наглядом були. А після цього, зовсім погано стало.
Старших дітей взяли до себе на виховання родичі, а маленьких відправили в притулок. Згодом, для них знайшлися опікуни. Дітей, на жаль, довелося розділити. В ті часи, така практика вважалася нормою. Головним вважалося благополуччя дітей.
Про Гриця я не забувала і часто їздила його відвідувати в дитячий будинок. А на канікули він приїжджав до мене. А коли йому виповнися 18 років, він переїхав до мене назавжди.
На той час я вже була заміжньою тридцятирічною жінкою і виховувала двох дітей. Гриць допомагав по господарству, з дітьми. Незважаючи на всі життєві труднощі, з нього виріс хороший чоловік.
Ось така історія появи в нашій сім’ї дядька Гриця. З тих пір багато часу пройшло. Сьогодні йому 56 років, у нього своя сім’я, онуки.
У наші час багато покинутих, нікому не потрібних дітей. Раніше такого не було, люди були добрішими і забирали таких діток до себе.