«Подбай про мою маму!». Як мій знайомий при живій матері став сином іншої жінки …

«Подбай про мою маму!». Як мій знайомий при живій матері став сином іншої жінки …

Я розповім вам історію про Світлану і Артема, про те, як може круто змінитися життя людини і про те, що співчуття повинно бути діяльним.

Таких, як Артем, на світі чимало, ось тільки почути їх не просто – ці люди не рвуться до тебе з вимогами почути і розділити їх погляд на світ, а ненавмисно запрошують слідувати за собою. І ти, якщо серце не зовсім зачерствіло, не можеш відмовитися.

Але всі викладені нижче подробиці я дізнався не з Артема, а від одного з його колишніх однокласників і свого приятеля – Ігоря.

Світлана Василівна вела настільки ненависну для безлічі учнів фізику. Про інших педагогів школярі могли запросто сказати «алгебраічка», «історичка» і все в такому дусі, але до інтелігентної Світлані Василівної, навіть якщо вона була одягнена в незграбно в’язану кофту і сірий «мишачий» жакетик, так і не причепилося грубувате «фізичка».

Навіть школярі, постійно ловлять на цей предмет двійки з трійками, між собою називали її шанобливо і тепло – «наша Світлана». Здавалося, вона просто не вміє підвищувати голос. Ображати учня, єхидно картати його? Обіцяти, що майбутнє його буде плачевно, без знання на зубок ось цього параграфа? Такого вона не скоювала ніколи!

Інший учитель міг «заморозити» клас тим, що заглядав у журнал і тягнув похмуро: «До дошки-е-е цього-о-о-дня піде-е-е». На тлі чого кожен другий учень, нехай навіть відмінник, мріяв лише про одне – перетворитися в крихітну польову мишку і втекти.

«Ну, може бути, хтось сьогодні не проти мене порадувати?» – так делікатно звучав заклик до дошки від Світлани Василівної.

Артем в цьому плані був самим позитивним, так і фізика йому давалася легко. Якщо ніхто не поспішав виходити, вона прямувала до одного з хлопців, м’яко клала йому на плече руку і говорила: «Схоже, тільки ти можеш виручити клас!».

Бувало й так, що виручаючий не міг відповісти нічого путнього. І тоді всім здавалося, що вчительці дійсно важко ставити йому двійку. Дуже вже змістовно вона, виводячи її, зітхала. Але при цьому – намагалася підбадьорити «переможеного», якось налаштувати його на те, що все ще буде добре!

Після випуску зі школи багато хлопців заглядали туди поспілкуватися з учителями і з особливим задоволенням ділилися новинами зі Світланою Василівною.

Потім, як це часто буває в житті, все закрутилося – заводилися сім’ї, навалювалися недитячі проблеми, хтось їхав з міста.

Артем теж хотів змін, тим більше – на дворі стояли дивовижні 90-ті.

Він подався до столиці, де хоч і не став багатим і знаменитим, але зумів сколотити непоганий капітал на чомусь, здається, торговому.

У рідне місто він повернувся тільки через багато років. Все якось не було можливостей не те, що погостювати, але навіть вихідний собі дати в цей непростий час. А тут – захворів важко батько і вибору не залишилося.

Та весна видалася напрочуд теплою і недовго залишалося до 8 березня. Блукаючи по місту, вдихаючи запахи оновлення природи і поринаючи у спогади, Артем забрів на місцевий базар. І там побачив Світлану Василівну.

Це було впізнавання в одну мить, хоча вона і стала неначе нижчою на зріст, волосся її побіліло і тепер вона була – просто худенька бабуся. І замість вчительського столу – розхитаний грубий прилавок з строкатою якоюсь порцеляною і в’язаними речами. Примостилися тут також баночка якихось солінь і старі поношені туфлі, на які ледь би знайшовся покупець, навіть якщо б в місті закрилися всі взуттєві магазини.

Світлана Василівна впізнала Артема відразу. На її обличчі спалахнула посмішка, потім – зачервоніли щоки і вона, відводячи очі, забурмотіла про те, що тут вона – в помічницях у сусідки. Взагалі прийшла на ринок за вершковим маслом, але сусідці треба було відійти на хвилинку і попросила замінити.

Артем зголосився допомогти – злітати за маслом, але пенсіонерка, обмацавши кишеньки пальто, явно не зимового, а демісезонного, зніяковіло замотала головою: «Та я, дірява голова, забула гаманець!». Тільки Артема було не зупинити. Масло було куплено і мало не силою вкладено в сухенькі руки колишньої вчительки. Попрощавшись з нею, він поспішив геть. На серці в нього було дивно.

Пройшло пару днів і він знову прийшов на ринок. І чомусь не здивувався, коли Світлана Василівна виявилася на колишньому місці. З тією ж історією – «сусідка відлучилася ненадовго і впросила доглянути за товаром».

Виправдання звучали більш невпевнено, ніж у завзятого двієчника, який не приготував домашнє завдання. І тут до Артема дійшло остаточно – торгує сама Світлана Василівна, просто дуже соромиться зізнаватися в тому, що розпродає колись з любов’ю зібрані речі. І здалося ще, що вершкове мало вона при своїх фінансах в принципі не купує.

У школі Артем ніколи не отримував вище трійки за твори. Але тут раптом «заспівав, як соловей». Розповів, що у нього є знайомий колекціонер, який побивається за такими ось предметами з порцеляни! Захопив і вазочку з відбитим краєм – справжній кришталь, дуже сподобається його дівчині до свята!

Комерсант з Світлани Василівни був безнадійний майбутній банкрут, так що Артем, сам жахливо соромлячись, завищив ціну на «колекційний фарфор». Руки бабусі тремтіли, коли вона ховала в кишеню пальтечка гроші, гаряче дякуючи і повторюючи, що «сусідка буде здивована!».

В один з таких днів Артем зустрівся з колишнім шкільним товаришем – Ігорем, який розповів йому сумну історію життя вчительки після їх випуску. Розлучення з чоловіком, який випивав, єдиний син зв’язався з поганими людьми і кілька років тому загинув в бандитських розборках.

Світлана Василівна горювала і соромилася цього одночасно. Здоров’я почало підводити через вік, зі школи довелося піти, ну а де ще знайти роботу в непростий час? Крутилася, як могла. І так вже вийшло, що зовсім самотня.

На ринок ж приходила вже з рік і все – встаючи в глухому куточку, невигідно, але зате – менший ризик, що побачать знайомі. Взимку ховалася в хустку і пальто, влітку – під панамою і сонячними окулярами.

З Ігорем ми працюємо на одному підприємстві, так що говоримо частенько. Він розповів, що наступні кілька тижнів Артем часто заглядав на ринок і купував що-небудь у бабусі. Але товари у неї були такі, що хоч як бреши – а не озолотитися.

Тому разом з Ігорем вони вчинили напередодні 8 березня просто – набили пакет продуктами, навіть тістечками, копченою ковбасою і пляшкою шампанського, а потім – засунули його під ворітця будинку Світлани Василівни.

Далі Артем почав такі «секретні гостинці» залишати щотижня. Але незабаром йому довелося виїхати. Перед цим він зайшов до Ігоря і сказав: «Подбай про мою маму – нашу Світлану».

Справи в столиці йшли погано, але він часто надсилав гроші – скільки міг, а Ігор, загорнувши їх в ганчірку, як було заведено, підсовував під ворота. А іноді приходив на ринок і купував у бабусі що-небудь. Про сусідку розмов вже не було. Світлана Василівна тільки плакала, обіймала міцно і, бажаючи здоров’я, просила передати привіт Артему.

Минуло ще півроку і бабуся зникла з базару. Тоді Ігор вирішив віднести, як звично, гроші до її дому і заодно провідати. Але ворота були відчинені і у дворі ходили чужі люди. Виявилося – потрапив на похорон.

Ось так завершилася ця історія. А потім, Ігор взяв «шефство» над одним дідком, колишнім пасічником, які жили на одній з ним вулиці. Просто тому, що вже не міг інакше. Не міг жити своїм відособленим, знаючи, що поруч є ті, кому гірше, ніж йому.

За матеріалами