– Але у мене немає таких грошей на операцію, – ледь чутно прошепотів Григорій. – Ми з дружиною – пенсіонери. Живемо вдвох дуже скромно

– Але у мене немає таких грошей на операцію, – ледь чутно прошепотів Григорій. – Ми з дружиною – пенсіонери. Живемо вдвох дуже скромно

Григорію було не до свят. Три дні він провів у лікарняній палаті біля своєї Ганнусі. Не їв, майже не спав, лише прислухався до її уривчастого диханню.

Ще тиждень тому його кохана дружина була здоровою і готувалася до Різдва. Прибирала їх будинок, складала святкове меню, хоча, звичайно, на дві пенсії особливих делікатесів не звариш. Та й скільки їм потрібно тієї їжі.

Головне, переконував Аню Григорій, щоб в квартирі витав аромат куті та узвару. Не знав, що в одну мить дружина, як підкошена, впаде без свідомості, а в лікарні медики приголомшать складним діагнозом. І не буде пахнути у них вдома ні Різдвом, ні затишком …

Протягом цих страшних днів волосся у чоловіка зовсім побіліло. А найбільше серце стислося тоді, коли лікар сказав, що Ганнусі життєво необхідна операція. І назвав вартість оперативного втручання – космічну для них суму.

– Але у мене немає таких грошей, – ледь чутно прошепотів Григорій. – Ми з дружиною – пенсіонери. Живемо вдвох дуже скромно. Як може допомагає племінник, але у нього своя сім’я, свої клопоти.

У відповідь лікар йому тільки поспівчував і ще раз підкреслив, що медичний заклад не зможе покрити витрати на оперативне втручання. Від такої новини Григорію захотілося померти. Бо для чого йому те життя без Ганнусі?

Одружилися вони зовсім юними. Відразу після школи. Прожили разом чимало років. Добре прожили. Сварилися рідко, та й то через якісь дрібниці. До вечора вже прощали один одного.

Бог дітьми не обдарував, тому все тепло віддавали племіннику Анни. Він живе в місті, але час від часу разом з дружиною і дочками навідуються в гості. Не забувають їх, старих. Але і вони нічим не зможуть допомогти, якщо на порятунок Ганнусі потрібно стільки грошей …

Ще одна ніч в болісних роздумах тягнулася надзвичайно довго. Вранці медсестри ледь вмовили Григорія відлучитися на декілька годин додому – відпочити, поїсти. Він довго намацував ключ в кишенях куртки. Коли нарешті знайшов, на поріг вийшла сусідка Оксана:

– Ну як там Анечка, Гріша?

Чоловік зітхнув, розповів невеселі новини. Оксана вхопилася за серце:

– Ой, біда безпросвітна! І де ж взяти ті гроші? Мабуть, треба оголосити збір коштів серед жителів нашого села. Сьогодні ж пройдуся по сусідах – може, хоч на ліки Ганнусі вистачить.

І, занурений в своє горе, Григорій тільки роздратовано махнув рукою. Оксана зрозуміла, що будь-які слова будуть зайвими. Тому не сказала більше нічого, тільки принесла сусідові теплого, тільки що звареного борщу.

Незабаром Григорій знову був у лікарні. Стан Ганнусі погіршився, а чоловік від безсилля тільки міцно стискав кулаки.

«Господи, спаси її або забери мене разом з нею», – не раз повторював в думках, відчайдушно вдивляючись в клаптик неба через вікно палати. Сутеніло. Сиві зимові хмари засипали світ снігом, і Григорію здавалося, що він – один-один у Всесвіті. Сам на сам зі своїм горем.

– До Анни Петрівни відвідувачі, – порушила тишу і думки чоловіка медсестра, нечутно прочинила двері.
Григорій здивовано глянув на неї. Хто міг прийти до Ганнусі? Племінник? Так він же в невідкладному відрядженні, обіцяв бути завтра. Хіба Оксана?

Але за плечима у медсестри стояла молода незнайома жінка. Вона зробила крок кілька кроків до чоловіка і запитала:

– Не впізнаєте мене? Я Дарина, колись жила недалеко від вас.

Але чоловік вдивлявся в обличчя відвідувачки і гадки не мав, хто вона.

– Ви не пам’ятаєте мене … – продовжила Дарина. – Але повинні згадати. Наша сім’я була дуже бідною, а ви нам часто допомагали. Ми деколи і голодували …

Перед очима Григорія пробігло минуле. Він ще раз глянув на незнайомку – і ледь не вдарив себе долонею по лобі.

– Ну як же він міг забути! Те ж найменша дівчинка з багатодітної сім’ї, що жила в будинку навпроти. Свого часу їх трагедія сколихнула все село – батька-будівельника не стало, залишилася дружина одна з шістьма дрібними дітьми. З тих пір бідні виживали, як могли. А часи тоді були ох непрості.

Григорій, на щастя, заробляв непогано, тому разом з Анею пригощали малих то печивом, то цукерками, дарували книжки, іграшки. Правду кажучи, не раз допомагали мамі, Олені, яка розривалася на двох роботах за мізерну плату, одягнути дітей на зиму. Бо не під силу було дивитися, як вони бігали в холода в рваних кросівках і тоненьких курточках …

– Григорій Іванович, ви тільки не хвилюйтеся, – перервала його спогади Дарина. – Мені Оксана про ваше лихо розповіла. І я вже оплатила операцію Ганні Петрівні. Вона буде жити. І все буде добре, ось побачите.

– Дарюша, Дарюша, – не вірячи почутому, хапав повітря людина. – Дитинко, звідки у тебе стільки грошей? Це ж непідйомна сума …

– Ні за що не переживайте, – стиснула йому руку молода жінка. – Я вже багато років живу в Америці, там чоловік має свій бізнес … На батьківщину приїжджаємо тільки кілька разів на рік – провідати рідних. Ми в достатку, тому можемо підтримати і вас.

Бог таки почув молитви Григорія. На наступний ранок Анну прооперували. Успішно прооперували. Лікар пообіцяв, що його дружина видужає. За кілька тижнів повернеться додому. І там, витирав сльози чоловік, знову буде пахнути затишком, щастям.

Весь цей час Дарина була поруч з ним: заспокоювала, підтримувала, бігала купувати ліки Ганні Петрівні, пригощала Григорія домашніми стравами.
Одного разу, коли дружині стало легше, чоловік з Дариною зігрівалися чаєм в лікарняному кафе.

– Дитинко, як я тобі вдячний за мою Ганнусю. Адже без неї мені цілий світ немилий, – сказав чоловік зі сльозами на очах. – І все ж скажи мені, як ти зважилася допомогти абсолютно чужим людям?

– Ви мені не чужі, – зітхнула Дарина. – Все дитинство ви були для моєї сім’ї добрими чарівниками. А особливо для мене. Я ваші подарунки пам’ятаю донині.

Знаєте, якось треба мною в школі почали насміхатися, обзивати убогою. Я дуже переживала і зі страхом чекала свого дня народження, тому що в свято кожна дитина пригощала однокласників солодощами. А у моєї мами грошей вистачало лише на найнеобхідніше. Які ще там ласощі?

Уявляєте, як би принижували мене діти, коли б я зайшла в клас без гостинців? Ображали б ще більше, ще болючіше … Я не знаю, як би пережила все це, якщо б не ви і Анна Петрівна. В той день народження ви мені подарували модний светр – всі подружки ахнули – і багато цукерок, тому в школі я поділилася ласощами з кожним однокласником.

– Дариночка, але ж це було так давно … ті светрики і цукерки. Стільки вже років минуло, – тремтячим голосом прошепотів розчулений Григорій, заглядаючи в сяючі карі очі Дар’ї.

– І що? – посміхнулася жінка. – Неважливо скільки часу з тих пір пройшло. Головне тільки те, що добро завжди повертається. Тому, знайте, тепер без підтримки я вас не залишу …

За матеріалами