Хлопчику, а давно ти на моїй дачі живеш? Їж хоч щось взагалі?
Звуть мене Лідія Львівна, мені 60 років, давно на пенсії, доживаю свій вік. Уже років 10 як живу сама по собі, ні чоловіка, ні дітей, ні подруг. У дітей свої справи, свої сім’ї в інших містах, чоловік помер, тільки і залишилася у мене моя дача – відрада і розвага. Як тільки стає трохи тепліше, я перебираюся сюди, прибираю будинок і ділянку, а потім саджу город, роблю клумби під квіти. Тут мені добре і спокійно.
Ось взимку тут тільки не можу бути, важко зі снігом, не розгребти. Допомагати нікому, ось і доводиться перебиратися в місто. Восени з листям нічого, справляюся. Цього року у вересні трохи застудилася, просиділа в місті цілий тиждень, але як тільки застуда здалася, відразу рвонула в улюблене село.
Підходжу до свого дому, а там хвіртка навстіж. Невже, думаю, хтось в город заліз. Начебто все на місці, а тут дивлюся, і на двері скоба від замка бовтається … Страшно стало, невже весь будинок обчистив, і чим їх привабила дача самотньої пенсіонерки!
Тихенько зайшла. Але вдома все стояло на своїх місцях, тільки ось на ліжку ковдра лежить, а я ж їм навіть не користувалася, в шафі на самій нижній полиці зберігаю, а на столі чашка … Ну вже посуд-то я точно завжди прибираю! Щось тут нечисто …
Перший переляк пройшов, і на його місце прийшов невдоволення. Хто ж тут господарював і за яким правом, ще й з моєї чашки щось пили … Виглядаю з вікна, а за будинком хлопчик незнайомий сидить, розклав дрова, вогонь запалив, мабуть гріється, рученята виставив прямо до вогню. Ось він, мій непроханий гість, господарює …
Виходжу з дому і відкашлюю, стежу за реакцією. «Хуліган» стрепенувся, подивився злякано, але не став тікати, навпаки, пішов прямо до мене:
– Вибачте мене, це я тут у вас пожив трохи …
Тихий і скромний, маленький, жалість відразу зародилася в моїй душі:
– І скільки ти вже господарював тут? Чим харчувався-то?
– Тільки два дні … їжі у мене було трохи … хочете хлібця, ще залишилася горбушка …
Хлопчина гордо простягнув прут, з нанизаним на ньому шматком білого хліба. Він парував і трохи обгорів по краях.
– Тебе як звати, хлопчику? І як ти тут опинився?
– Семен я. Мене з дому прогнали мама з вітчимом. Скандалять постійно, не хочу з ними жити, от і пішов …
– Тебе вже мабуть все село шукає, мати всіх на вуха підняла?
– Не шукають, все як завжди, та й не вперше йду. Бувало й тижнями додому носа не показував, тільки всім все-одно, навіть не помітили. Повертався, тільки коли вже дуже їсти хотілося, та й не раді мені були …
Виявилося, що хлопчина взагалі не з нашого селища. Звичайний банальний, але сумний сценарій. Мати безробітна, вітчими змінюються як рукавички – один кращий іншого, їжа в будинку з’являється рідко, все більше випивка.
Серце стиснулося від туги після такої розповіді, і чим же допомогти йому, вік уже чималий, оформити на себе хлопчика точно не зможу по закону. Хлопчика, звичайно, в будинку залишила і погодувала, але всю ніч крутилася від різних думок.
А під ранок згадала про одну стару знайому, на кшталт посада у неї якась не остання була в адміністрації, і вирішила зателефонувати, якщо і не допоможе, так хоч підкаже, куди звернутися.
Любов Петрівна мене запевнила, що в моїй ситуації можуть допомогти, пообіцяла, що візьме під свій контроль. Довелося звичайно походити, позбирати папери різні, але вже через пару тижнів, я стала законною опікункою. Він не вірив своєму щастю, а от мати, до слова сказати, так і не схаменулася з приводу сина.
Так і живемо тепер, немов онук і бабуся, взимку в квартирі, а решту часу на дачі. Скоро Семен вже в школу піде, я впевнена, що він буде відмінно вчитися, адже він уже пише, читає, відмінно рахує і навіть малює! А малює щось як! Справжній художник …