«Забудь про цю квартиру, вона не твоя», – сказала мати синові. Тепер у неї проблеми з квартирантами, а він не хоче допомагати

«Забудь про цю квартиру, вона не твоя», – сказала мати синові. Тепер у неї проблеми з квартирантами, а він не хоче допомагати

– … Загалом, орендар не платить їй вже два місяці, уявляєш? – розповідає сорокарічна Валентина. – Спочатку казали, що на наступний день, як завжди – то через тиждень, то після першого числа, то перерахуємо завтра.

А тут в лоб сказали – грошей немає, мовляв, коли будуть, не знаємо. Вона їм – з’їжджайте, мовляв, а вони не збираються. Цей мужик їй так і заявив – у мене дитина, скоро буде друга, і йти мені нікуди. Ми будемо жити тут, і вигнати нас в холодну пору року ви не маєте права! ..

– Нічого собі. А що, так можна взагалі?

– Ага! Галина Романівна теж в шоці, насамперед до дільничного кинулася. Ну, він їй популярно все і пояснив. Вигнати орендаря з квартири, виявляється, зовсім не так просто, як здається. Люди роками виселяють мешканців, я теж здивована була … В результаті прибігла наша мама до Мішки – мовляв, синку, що ж робити?

А він їй і заявив – мама, а ти пам’ятаєш, що мені сказала п’ятнадцять років тому? «Про цю квартиру забудь і не думай». Я забув, ніколи тебе більше ні про що ми не просили. А тепер що змінилося? Чому я повинен про неї згадати і вирішувати твої проблеми? ..

Галина Романівна – свекруха Валентини, мати її чоловіка Михайла, з тих бабусь, які ще перед весіллям говорять своїм дітям – я тебе виростила, більше нічим не зобов’язана, далі сам.

– Вона його ще в студентські роки відправила у велике життя з рюкзаком і в кедах! – зітхає Валентина. –

Спочатку він кімнату знімав з хлопцями, підробляли, як могли. Але друзям хоч не прикро було – вони приїжджі, батьки у всіх небагаті, допомогти особливо не могли. А у Мішиної матері дві квартири у власності. В одній жила, іншу здавала. До закінчення інституту ще Мишкові підкидала на їжу, а потім і це припинилося …

Коли Михайло став серйозно зустрічатися з Валентиною і попереду замаячило весілля, Галина Романівна сама завела розмову з сином – сказала, щоб молоді вирішували житлове питання самі, на її нерухомість не зазіхали.

Молоді, чесно кажучи, і не сподівалися – жили вже в орендованому житлі. Але Михайла тоді, чесно кажучи, дряпнула фраза, сказана матір’ю про другу квартиру – ти, мовляв, про неї забудь і не думай, це не твоє! Квартира та дісталася матері від батьків, Михайло багато часу проводив в ній дитиною, і не те, щоб вважав її своєю, але … сказати, що він взагалі не мав до неї жодного відношення, теж не можна.

Втім, сперечатися, звичайно ж, Михайло не став. На квартиру вони з дружиною заробляли самі, паралельно вирощуючи двох синів не без допомоги другої бабусі – матері Валентини. Вона і з садка забирала онуків, і на лікарняних сиділа, і пізніше в школу водила і допомагала з уроками.

– Без мами і не знаю, як би впоралися! – ділиться Валентина. – Жодного разу не відмовилася допомогти!

Галина Романівна всі п’ятнадцять років жила своїм життям, онуків бачила пару раз на рік, у свята. Гостювала у подруги на дачі, взимку відвідувала театри і вистави, освоїла інтернет і активно сиділа в соцмережах, їздила на море і в санаторій.

– Наші діти море побачили в перший раз, коли вже школярами були! – зітхає Валентина. – А бабуся моталася з подругами майже щороку. Гроші у неї були, на відміну від нас …

Поїздки Галина Романівна могла собі дозволити в основному за рахунок грошей від орендарів. Спочатку їй дуже пощастило: багато років у неї жили тихі, пристойні люди. Вони платили як по годинах і не доставляли ніяких проблем.

Але потім золоті мешканці з’їхали, і останнім часом з орендарями Галині Романівні категорично не щастить. Що не люди, то історія. Одні залили сусідів, інші угробили квартиру так, що там бігали стада тарганів, але ж на вигляд справляли враження нормальних порядних людей, треті взяли моду музику включати на весь будинок.

– Ти даремно не хочеш брати сім’ї з дітьми! – порадила їй приятелька. – Особисто я тільки таким і здаю. У них тихо зазвичай і чисто, все-таки дитина в будинку. І платять більш-менш акуратно. Але, звичайно, треба дивитися на людей …

І ось Галина Романівна послухалася на свою голову – здала сім’ї. І дуже пошкодувала. Рік живуть – і одні проблеми з ними. Гроші затримують постійно, бардака не менше, аніж від бездітних, діти волають, за словами сусідів, і о першій годині ночі, і пізніше. А тепер і зовсім платити відмовилися, ось так. Попередні хоч з’їжджали самі, без проблем. А ці та й з’їжджати не хочуть!

– Взагалі дивна ситуація, звичайно. Невже і управи на них немає?

– Мужик, мешканець щось, кричить їй в обличчя через дверний ланцюжок – мовляв, йдіть до суду, нічого не знаю! – розповідає Валентина. – А суди у нас місяцями йдуть, потім ще апеляції всякі. Дільничні інспектори виявляється, на виселення орендарів тепер не ходять, скасували їм такий обов’язок.

Зібрати речі і викинути мужика з сім’єю господар не має права, якщо у мешканця на руках договір, а за відсутності мешканця зайти в свою квартиру – це і взагалі злочин! Він скаже потім, що у нього мільйон доларів лежав в хлібниці, і будеш виправдуватися …

Галині Романівні вже за сімдесят, і протистояти, навіть морально, молодому здоровому мужику-квартиранту їй в її віці зовсім непросто. Він, мабуть, теж в крайніх обставин, йти йому реально нікуди, тому буде стояти до кінця і вичавлювати з ситуації все, що можна.

Тягне час, кожен тиждень затримки йому в плюс. Платити він не буде, це вже зрозуміло всім. Мати просить сина втрутитися – знайти юриста, поговорити з мешканцем по-чоловічому, ще якось посприяти. Ну він же чоловік, в кінці кінців.

– А Мишко сказав матері – що хочеш, те й роби. Я, мовляв, вирішувати проблеми, пов’язані з цією квартирою, не буду принципово. Я про неї забув!

А може бути, правильна позиція? Квартира не його, значить, і проблеми теж? Мати сама винна. Поводилася б по-людськи, зараз діти б допомагали. А раз всі самі за себе, то і претензій бути не може.

За матеріалами