Мама: «Все, внучці 18 виповнилося, пиши на мене заповіт, щоб твоя квартира твоєму чоловікові раптом не дісталася»

Мама: «Все, внучці 18 виповнилося, пиши на мене заповіт, щоб твоя квартира твоєму чоловікові раптом не дісталася»

18-річчя дочки – свято для всієї нашої родини. По крайній мірі, я так думала. Для моєї мами, як з’ясувалося, повноліття внучки стало прекрасним приводом для безглуздих вимог, адже дочка перестала бути обов’язковим спадкоємцем у разі наявності мого заповіту на іншу особу.

На день народження Олени чоловік урочисто вручив ключі від своєї квартири, відразу обумовивши, що поки квартира залишиться в його власності.

Свати порадували улюблену внучку машиною: купили 5-річку у свого зятя, чоловіка старшої дочки, і подарували внучці.

Я, в свою чергу, подарувала Олені сертифікат на навчання в автошколі.

Оленка у нас розумниця: закінчила школу з однією четвіркою, сама вступила до інституту на бюджет, набравши дуже хороші бали на ЗНО. Ми з чоловіком надали їй вибір: вона може жити з нами, віддаючи нам гроші від здачі своєї квартири, або переїхати туди, але вже шукати підробіток і забезпечувати себе самостійно.

Я вважаю, що у неї і так все є, для її-то віку. Далі – сама.

День народження Олени в сімейному колі відзначався на три дні пізніше самої дати. Вона сама вирішувала, кого запросити: хрещена, бабусі, дідусь, двоюрідні брат з сестрою і їх батьки. З друзями-подругами, однокурсниками і колишніми однокласниками вона відмічала в сам день повноліття.

Море квітів, недешеві подарунки вже вручені, рясний стіл в хорошому кафе. Тост за тостом. Все йшло добре, поки слово не взяла моя мама:

– З днем ​​народження, Оленка! Навіть не знаю, чого тобі ще побажати: все у тебе тепер є. Хлопця хорошого, якщо тільки! На тобі подарунок: сама светр пов’язала!

Олена подякувала бабусі і розгорнула подарунок. Поки дочка розглядала светр, мама продовжила:

– Ну все, тепер можна і до нотаріуса!

Німе запитання в моїх очах.

– Поки Оленці 18 не було, вона була обов’язковим спадкоємцем. А зараз ти можеш заповіт на мене написати, щоб чоловікові твоєму квартира не дісталася! – радісно поділилася мама своїми вигадками.

Взагалі – так, ми 19 років живемо в моїй квартирі, вона мені від тата дісталася, вони з мамою в розлученні були, я – єдина дитина. Батьків у батька теж не було. Мама намагалася претендувати на неї, але безуспішно. Мені тоді 18 було, через рік Оленка народилася.

Чоловікові житло дісталося від його дідуся, коли Оленці було 9 років. Саме цю квартиру він потім переоформить на дочку, коли ми переконаємося, що вона її НЕ розбазарить.

Мама міркувала надто голосно, в її сторону почали поглядати.

– Мамо, ти що мелеш? – шикнула я на неї.

– А що я такого сказала? Внучка при житлі буде, про неї турбуватися не треба. Чоловікові твоєму залишити хочеш? Жирно йому буде. Хіба мало що з тобою станеться? Як я жити буду? На що? А так, квартиру здавати буду, ти тільки заповіт напиши!

Від логіки мами я отетеріла. Їй всього 61 рік і вона бадьора, як ніколи. Носиться по розпродажах і танцях із серії «кому за 50».

– Мама, давай про це потім поговоримо?

– А що кота за … хвіст тягнути? 18 Оленці є? Є! Ти, до речі, її батька поквап з переоформленням квартири, немає чого тягнути. Можна разом і сходити: ти заповіт напишеш, він – дарчу. Треба буде ще проконсультуватися, що тобі краще: дарчу на мене чи через заповіт. А ще краще …

– Мамо, вистачить! Тобі краще піти! – психанула я.

Свекруха, піймавши мій погляд, жестом показала, що у моєї мами полетіла зозуля. Чоловік вдавав, що нічого не чув. Олена дивилася на бабусю, тримаючи в руках светр.

– Все вірно я кажу! Про дочку подбала – тепер долею матері займися! – проігнорувала мене мама.

– Бабуся, мама права: тобі краще піти! – рішуче сказала Олена, прибравши светр.

– Женете, так? Ось бачиш, дочка: ти помреш, внучці до мене діла не буде, вже мчить …

Нерви здали остаточно. Нітрохи не пишаюся своїм вчинком, але я встала, вивела маму з-за столу, забрала її пальто і проводила до виходу, на прощання сказавши, що напишу дарчу на чоловіка. У ньому я впевнена, а от в мамі – на жаль.

Повернувшись, я вибачилася за її поведінку. По суті, мама була єдиною гостею з боку моєї рідні. Решта – сім’я чоловіка, що стала моєю.

– Не звертай уваги! Вона переказиться! – чоловік подав мені руку в заспокійливому жесті.

Сподіваюся, сподіваюся. Але питання у мене все-таки є: хто вклав цю ідею в мамину голову? Або все, вже щось старече почалося?

За матеріалами