Ніколи не думала, що рідні діти так зможуть вчинити зі мною на старості років
Моя дочка і син в житті завжди були найголовнішим для мене. Але зараз, коли я хворію, і не можу подбати про себе, мої діти не хочуть доглядати за мною. Дуже важко усвідомлювати, що ти не потрібна своїм дітям.
Я виховувала свого сина і дочку одна. Чоловік загинув. Я працювала на кількох роботах, щоб вони ні в чому не мали потреби. Я вивчила їх. Кожен з них має вищу освіту. Дочка дизайнер. І син будівельник. Після закінчення навчання кожен з них отримав хорошу посаду.
Поки я була здорова, я з радістю доглядала за внуками. Я відводила їх у гуртки, забирала з дитячого садка, а потім зі школи. Вони часто гостювали у мене вдома.
Але, якось раз я втратила свідомість. Я лягла в лікарню на обстеження. Дочка прийшла до мене всього лише один раз. А син і зовсім жодного разу не провідав мене. Лише один раз зателефонував. Через 5 днів я вже була вдома.
Лікарі сказали, що потрібно берегти себе і не перевтомлюватися. Але, в той же день мене попросили доглянути за онуками. Ви самі розумієте, що це означає. Погодувати, на дитячому майданчику пограти.
Через місяць я відчула, що в мене німіють ноги. Мені стало важко пересуватися. Я просила сина відвезти мене в лікарню. Але, кожен раз він був зайнятий. І мені довелося викликати таксі. Пенсія у мене мізерна. І кожна поїздка на таксі для мене серйозні витрати.
Мене оглядали. Призначали різні процедури. З’ясувалося, що в нозі у мене утворився тромб, і погіршився кровообіг. Видалити його було не можна. Залишалося лише контролювати ситуацію і не допускати погіршення.
З кожним місяцем ноги німіли все більше і більше. І одного ранку я просто не змогла встати з ліжка. Я зателефонувала дітям. І ніхто з них не зміг приїхати. Довелося викликати швидку. Мене відвезли в лікарню. З того дня я перестала відчувати свої ноги. Перед випискою лікар говорив з моїми дітьми, і сказав, що мене не можна залишати одну. За мною потрібен догляд.
Мої діти ніяк не могли вирішити, хто візьме мене до себе додому. Дочка скаржилася, що її житлоплоща не дозволяє їй взяти до себе ще одну людину. Син говорив, що у нього вагітна дружина, яка точно буде не в захваті від переїзду свекрухи. Мені було дуже боляче вислуховувати це від дітей. Якось буду жити одна. Не хочу нікому доставляти проблем. Коли вони пішли, я кілька годин проплакала.
Чому так сталося? Я ж всю душу в них вклала. Що я зробила не так? Думки всю ніч не давали мені спати. Заснула я лише під ранок. А коли прокинулася, була в украй пригніченому стані. Я почула звук відкривання двері. Виявляється, вчора, коли діти покинули квартиру, я забула замкнути її.
В гості до мене прийшла сусідка з нижнього поверху. Мила жінка. Вона захотіла дізнатися, як я себе почуваю. Мені хотілося з кимось поділитися своїм горем. І я розповіла про вчорашню сварку з дітьми. Вона сказала, що буде допомагати мені. Але, як я могла прийняти допомогу сторонньої людини, коли виявилася не потрібна власним дітям? Але, сусідка, незважаючи на мою відмову, приготувала мені їжу і зробила чай.
З того дня ця мати одиначка доглядає за мною. А я їй віддаю частину своєї пенсії. На ці гроші вона купує продукти і оплачує комунальні послуги. Також сусідка готує мені їжу. Бігає по аптекам і купує ліки.
Тепер ця жінка, єдина в світі, на кого можу покластися. Абсолютно чужа людина витрачає на мене свої сили і час. Адже хто я їй? Просто стара, яка живе поверхом вище. А рідних дітей абсолютно не турбує, як там їх мама. Можуть зателефонувати раз на місяць. Радіють, що я тепер не їх тягар.
Ще не так давно я й подумати не могла, що зі мною можуть так вчинити рідні діти. Невже, я їх такими виховала? Я ж в них всю свою любов вклала. Хіба я заслужила таку невдячність? Дуже важко усвідомлювати, що рідні люди від тебе відвернулися.