Таксист довго чекав пасажира і в результаті сам подзвонив у двері. Те, що сталося, назавжди змінило його життя …
Життя таксиста в такому величезному місті як Нью-Йорк сповнене пригод. Мегаполіс, який ніколи не засинає, наповнений людськими історіями, драмами, які часто доводиться спостерігати водієві. Цю історію розповів один з таксистів. Він не хотів називати свого імені, але не міг не розповісти про цей випадок, який буквально перевернув його життя:
«Я приїхав на виклик за вказаною адресою. Посигналив, як я зазвичай роблю, але ніхто не вийшов з дому. Я знову посигналив. Нікого. Я почав дратуватися. Це був останній виклик в той день, і я вже майже зібрався їхати. Але залишився. Я подзвонив у двері і почув слабкий баб’ячий голос: «Секунду, будь ласка».
Через пару хвилин двері відчинилися, і я побачив маленьку стареньку бабусю. Їй було як мінімум років 90, вона тримала в руках маленький чемодан. Я міг заглянути в будинок і дуже здивувався, коли побачив, що всі речі були покриті простирадлами, стіни були голими. Здавалося, там давно ніхто не живе. У кутку біля дверей стояла коробка зі старими фотографіями.
«Молодий чоловіче, ви не могли б віднести валізу в машину, будь ласка?» – запитала бабуся. Я забрав чемодан і відніс в машину. Потім я повернувся, щоб допомогти старенькій дійти до машини. Вона подякувала мені за допомогу. “Немає за що. – сказав я – Я намагаюся звертатися з моїми клієнтами так само, як звертався б зі своєю мамою ». «Це дуже мило», – сказала вона.
Жінка сіла в машину і назвала адресу, а потім попросила мене проїхати через центр міста. «Це найкоротша дорога. Нам доведеться зробити великий гак », – попередив я. «Нічого, – сказала вона. – Я їду в хоспіс ».
Мені стало трохи не по собі. «Хоспіс? – подумав я. – Це те місце, куди люди приходять помирати ».
«У мене нікого немає, – тихо сказала жінка. – І лікар каже, що мені залишилося недовго ». Тоді я вимкнув лічильник і запитав: «Куди ви хочете поїхати?» Наступні дві години я катав її по місту, і вона показала мені готель, де працювала. Ми побували в багатьох місцях. Вона показала мені будинок, в якому вони з чоловіком жили після весілля, і танцювальну студію, в яку вона ходила в дитинстві.
Іноді вона просила мене їхати дуже повільно і мовчки дивилася у вікно, немов цікава дитина. Ми каталися по нічному місту, поки жінка не сказала: «Я втомилася. Ми можемо їхати в пункт призначення ».
Ми обидва мовчали, поки я їхав за вказаною адресою. Хоспіс виявився меншим, ніж я уявляв. Коли я під’їхав, нам назустріч вийшли медсестри. Вони посадили жінку в інвалідне крісло і взяли її валізу. “Скільки я вам винна?” – запитала вона, відкриваючи гаманець.
«Анітрохи», – відповів я. «Але ви повинні заробляти», – здивувалася вона. «Нічого, є інші пасажири», – я відповів з посмішкою. Не даючи собі часу передумати, я міцно обняв її і відчув, як вона обняла мене у відповідь.
«Ви зробили стару жінку дуже щасливою в її останню подорож», – сказала вона зі сльозами на очах. Я потиснув її руку, попрощався і поїхав. Вже почалася моя нова зміна, але я продовжував безцільно колесити по місту. Я не хотів говорити. Що було б, якби хтось інший приїхав за викликом? Що б було, якби я просто поїхав, не дочекавшись?
Коли я згадую ту ніч, я думаю, це було одним з найважливіших уроків в моєму житті. У своїй шаленій метушні ми помічаємо тільки найбільші моменти. Ми завжди хочемо більше, швидше, далі. Але я думаю, моменти тиші, дрібниці – це дуже важлива частина життя. Ми повинні навчитися насолоджуватися ними.
Потрібно навчитися бути терплячим і чекати, перш ніж піднімати шум. Може, тоді ми навчимося бачити те, що дійсно важливо ».