Три роки тому моя подруга в четвертий раз вийшла заміж. В сорок один рік …
Три роки тому моя подруга в четвертий раз вийшла заміж. У сорок один рік. З трьома дітьми від попередніх шлюбів. З сорок восьмим розміром одягу. Думаєте, це все? Ні. Її новий чоловік – успішний бізнесмен. Він живе в Італії, в Тоскані на віллі дев’ятнадцятого століття.
Думаєте, це все? Ні.
У неї прекрасні відносини з усіма попередніми чоловіками. Перший чоловік – дипломат. Другий – лікар. Третій – політик. А сама Оленка – художник.
Думаєте, це все? Ні.
Її старший син вчиться на четвертому курсі дорого університету. Середня дочка – на першому курсі театрального училища. А молодша дочка від третього шлюбу живе тепер з нею в Італії.
Думаєте, це все? Ні.
Через два роки перебування в Італії Олена випустила свою лінію дизайнерського взуття, яка відразу стала користуватися скаженою популярністю. Якщо ви у взутті від Олени, можете бути голою – все одно ніхто цього не помітить. Тому що всі будуть дивитися тільки на ваше взуття – красиве і незвичайне. Наприклад, босоніжки з хутром. Думаєте, жах? Ні. Це стильно – повірте.
Думаєте, це все? Ні.
За рік вона схудла до сорок четвертого розміру і помолодшала на десять років. Без дієт (вона їх терпіти не може) і операцій. Від любові і велосипеда, їзду на якому освоїла в сорок років.
Думаєте, це все? Ні.
Сьогодні я зайшла в її інстаграм і побачила фотографію. Ранок. Сонце. В кафе за столиком сидить за ритуальною чашкою кави розкішна шатенка, сяюча здоров’ям, щастям і білозубою посмішкою. На колінах у неї палева Пуся, на ногах – біла Муся. А, може, і навпаки: на руках – Муся, на ногах – Пуся. Я її шпіців завжди плутаю.
На струнких витягнутих ногах – феєрично райдужні сліпони. А у нас на подвір’ї, між іншим, сірість, сльота і морок. Весна до нас ніяк не добереться. Зачепилася каблучком і застрягла у них в Італії.
Тут я не витримала і подзвонила. Знаєш, що, Олека? – Без всякого вітання сказала я їй. – Не можна дражнити подруг такими непристойно красивими фотками! Це я не від заздрості. Іноді ми з нею так спілкуємося – нарочито грубувато.
Оленка розсміялася, а я уявила собі свою жіночну подругу. Посмішка у неї від самої душі йде, і вона така, що з глузду з’їхати можна – дивишся на неї і милуєшся, відірватися неможливо. І сама Оленка – тепла і радісна, м’яка, як ранкове сонечко. Тільки вона, як і сонечко, різна буває. Іноді від неї і сонячний удар отримати можна. Ми поговорили хвилин десять.
З’ясувалося, що у неї все дуже добре. А у мене все нормально. Загалом, все як завжди. Не забудь, розмір мого взуття – тридцять сім, – натякнула я їй наостанок. – І високу шпильку я вже давно не ношу, – нагадала навздогін. Ось так з Оленкою завжди: поговориш – і ніби старий, хороший голлівудський фільм про красиве життя зі щасливим кінцем подивилася.
І на душі тепліше і легше стає. І крильця розправити хочеться. І життя змінити. І полетіти туди, куди давно хочеш, але ніяк не зберешся. Ляжеш так на диванчик, збудуєш плани, уявиш собі, як заново заживеш і, задоволена, підеш, вип’єш чайку, а там дивись, через годинку тебе і відпустить.
«Дивані мрії» – називає це Оленка. А я – диванна дівчина. А у диванної дівчини – диванні мрії і життя по накатаній доріжці.
У Оленки все по-іншому. Тричі лякала вона мене своїми розлученнями і стільки ж разів – оголошеннями про нове заміжжя. Кожен раз я дивувалася і нудила: У тебе все так добре! Сім’я – це ж захищеність твоїх дітей, стабільність.
Думаєш, це все? Ні!
Зрозуміло, що в шлюбі завжди щось не влаштовує, набридає, але треба ж уміти пристосовуватися, йти на компроміс, – слабо переконувала я подругу. І все життя жити з тим, що не влаштовує і нецікаво? Ти просто егоїстка! Нецікаво їй … Не влаштовує її … розлюбила вона … Оленка поблажливо дивилася на мене і в очах її читалася жалість до мене, убогої.
А я кожен раз переконувалася в її правоті. Везунчик вона. Якось все у неї завжди складається в житті і з усіма гарні відносини виходять. Навіть колишні чоловіки мало не дружать між собою. В кімнату зайшов чоловік. Мій перший і єдиний, звичайний, нормальний чоловік, з яким я живу двадцять один рік і з яким виростила двох дітей.
А що у нас сьогодні на вечерю? – запитав він, ліниво позіхаючи. Відкрий холодильник і подивися! – несподівано розлютилася я. Він виразно підняв брову і мовчки закрив двері. Проживши стільки років разом, я навіть по його спині прочитала те, що він подумав: «Гаразд, пожру сам.». Нудно все це.
Ми дві прочитані, пошарпані книги. Не бестселери. Краще подивлюся ще раз фотографії Оленки. Я гортала їх і, подумки звертаючись до подруги, сумно запитувала себе і її, маючи на увазі своє життя:
«Думаєш, це все?»
У відповідь подруга променіла і дражнилася щастям. На одному з фото вона була в якомусь платті і запаморочливих босоніжках на високих шпильках. Красиві ноги. Красиві босоніжки. Сяюча Оленка.
А я що? Я підійшла до дзеркала, стягнула зручні домашні штани, підвелася навшпиньки. Потім розпустила волосся. «Ні! Мені теж треба носити шпильки. Рано переходити на зручний каблучок ». Я уявила, як іду по вулиці в шикарних босоніжках, красивому платті, з невеликою сумочкою.
До речі … Куди це я йду? Ну, припустимо, в театр. І ось я, вся така красива, крокую дрібними кроками до Великого театру. До речі … А з ким я туди йду? Я швидко перегорнула в розумі мізерну картотеку знайомих. Сумна картина виходить: дожила до сорока років, а в театр сходити ні з ким. Доведеться з чоловіком.
Ну добре. Мрію далі. Я в театрі. Партер. З оркестрової ями піднімаються оксамитові звуки інструментів. А у мене в крові веселяться бульбашки шампанського з буфету. Розкішні декорації. Потім дорогий ресторан. Потім додому на таксі … Від цих фантазій мені захотілося переміряти всі сукні до ще некуплених босоніжок.
Переміряла. І, знаєте що? Полегшало. І взагалі, що це я так давно не була в театрі ?! Чоловік знову зайшов до кімнати. Побачивши мене при параді, здивувався:
Куди це ти в ночі? В театр! – з викликом відповіла я, стоячи навшпиньки в уявних босоніжках.
А з ким? – розгублено запитав чоловік.
З тобою! – знову з викликом відповіла я.
Чоловік на секунду сторопів, зам’явся, а потім видав: Знаєш, Свєтка, я не знаю, чого ти останнім часом дуриш і скаженієш, але я тобі так скажу: ми з тобою прожили двадцять один рік, і я з тобою хоч в театр, хоч на край світу піду. Тому що я люблю тебе, дуру мою дурну!
Думаєте, це все? Ні.
Потім він сказав: А зараз підемо вечеряти. Я картоплю відварив і скумбрію порізав, тому що жерти твою курячу грудку на пару з брокколі я не буду.
Думаєте, це все? Ні.
Тому що потім ми пили вино і розмовляли, перебиваючи і впиваючись один одним, до самого ранку. Як в молодості.
Думаєте, це все? Так!
Тому що те, що було далі, я, при всій моїй повазі до вас, розповідати не буду. P.S. Але босоніжки на високих шпильках я все-таки купила.