– Міша, ти хороший, добрий, милий … Але, розумієш … Я не зможу з тобою бути. – Чому? – Ну, зрозумій …
– Міша, ти хороший, добрий, милий … Але, розумієш … Я не зможу з тобою бути.
– Чому?
– Ну, зрозумій. Я молода, красива. У мене великі плани на життя. Мені потрібен чоловік, який зможе мене забезпечити. А що можеш мені дати ти? Жити в комуналці з твоїми батьками і паралізованою бабусею?
– Ну, мені ж обіцяли на роботі окрему кімнату в гуртожитку.
– Ще краще. Я 18 років прожила в комуналці з матір’ю – прачкою, батьком алкоголіком і дебільним братом. Я не хочу більше жити в мурашнику. Я хочу окремий будинок, машину …
– Але у мене ж є машина!
– Міша, 20-річний «жигуль» – це не машина. Це відро!
– Навіщо ти так зі мною, Іра? Адже ти ж говорила, що я тобі подобаюся. Я подумав, що …
– Що ти подумав? Ти подивися на себе! Невже ти подумав, що я зв’яжу своє життя з таким як ти? Ні житла, ні грошей, не перспективи …
– Іра !!!
– Що Іра !? Все, з мене вистачить. Я не хочу більше тебе чути, як ти скаржишся на свою убогість. Прощай, і не дзвони мені. І ось ще що … Візьми своє колечко, подаруєш його якій не будь інший дурці. Або краще продай. А то, напевно, всю зарплату витратив на це убозтво.
– Ірина, почекай …
– Та пішов ти …
У темряві почувся дзвінкий ляпас і гучний цокіт каблучків.
З тіні, на світло ліхтаря, вийшов самотній, згорблений чоловічий силует. Спершись на ліхтарний стовп, хлопець задумливо потер забиту щоку, потім подивився на свою долоню, в якій тьмяно виблискувала вузенька золота каблучка. Розмахнувшись, він жбурнув її в кущі і дістав сигарету.
За його спиною, несподівано почулося ледь вловимий рух, і темна рука простягнула йому запалену запальничку.
– Ну що, Михайло Сергійович. Знову?
– Так Петро, знову!
Той, хто недавно виглядав жалюгідним, не впевненим у собі доходягою, раптом розправив плечі. В його голосі відчувалася залізна воля людини, яка знає собі ціну, має величезну силу і владу.
– Так Петро, знову! Набридло все, гірше гіркої редьки. Ця вже третя. Ти розумієш, Петро? Мене! І я, вкотре переконуюся, що як людина я їм не цікава. Якби вони тільки знали, хто я насправді!
– Михайле Сергійовичу, але навіщо вам це потрібно? Адже вам досить тільки клацнути пальцем, і будь-яка дівчина – Ваша! А Ви як хлопчисько, їй-богу … Все вам любов подавай!
– Ні Петро, ти не правий. Я хочу, що б дівчина полюбила мене, а не мої гроші! Ось Ірині, я вже був готовий відкритися. Їй потрібно було, потерпіти, всього лише пару днів, і вона б все дізналася …
– Гаразд, Петро. Зараз спровадиш мене в заміський будинок, а на завтра, скажеш пілотові, що б готував літак до 11-ї години. Я відлітаю в Швейцарію кататися на лижах.
– А що робити з Іриною?
– Відправ їй подарунок, нехай порадіє.
На наступний ранок, в квартирі Ірини пролунав дзвінок, і верткий хлопчисько вручив їй паперовий пакет, в якому вона знайшла журнал «Forbes». На обкладинці журналу, на неї дивився усміхнений Михайло, на тлі власної триповерхової яхти …