Народжувала одну дитину, а виписували з пологового будинку вже з двома малюками
Я дуже хотіла донечку, однак і на другий раз вийшов син. У палаті крім мене більше нікого не було. Навіть після пологів я подумала, а тому, що можливо буду одна.
Народжувала я вночі, тому повернувшись в палату відразу заснула. Через деякий час мене розбудив шум – в палату привели ще одну породіллю. Мене це потішило, хоч не буде нудно лежати до виписки.
Дівчину звали Настя. Вона народила першу дитину – дівчинку. На наступний день прямо з ранку нам принесли малюків. Тому я встала раненько, адже вже знала, як буде, прийняла душ, поки все відділення тихо спало.
Медсестрі довелося розбудити Настю і попросити, щоб вона приготувалася до годування. Вона неохоче повернулась, кивнула і знову закрила очі. Я вирішила, що дівчина ще не оговталася після пологів. Через пару годин ми офіційно представилися один одному і розговорилися.
Всі чотири дні в пологовому будинку я провела весело і не нудно. У всьому відділенні лежало всього шість породіль. А в їдальні ми разом сиділи за одним столом з дівчатками з відділення патології. Вони бачили в нас героїнь і часто запитували про пологи, а ми розповідали посміхаючись, хто голосніше за всіх кричав.
Напередодні виписки, Настя постійно дивилася на свою дочку, а в очах стояли сльози. Вона не випускала з рук телефон, весь час з кимось листуючись. Мені це було зрозуміло, адже всі ми так робили, щоб не будити дітей, писали повідомлення.
– Настя, щось не так? У тебе щось сталося? – не втримавшись, запитала я, подивившись на червоні очі від сліз.
– Я не можу зараз говорити, – відповіла дівчина, уткнулась обличчям в подушку і стала ридати.
У мене таке теж було, коли народила першого сина. Я дуже сильно хотіла додому, проте були деякі ускладнення і мене збиралися ще залишити в лікарні на день. Я теж тоді ревіла.
Однак у Насті ситуація була інша – вона навпаки не хотіла, щоб настав день виписки. Весь цей час вона вирішувала чи забирати дитину або залишити в пологовому будинку.
Коли Настя перебувала на сьомому місяці вагітності, вона розлучилася з чоловіком. Вони не розписані. Він постійно гуляв і часто бив дівчину, тому терпінню прийшов кінець. Батьки її не підтримали, а тільки весь час дорікали. Настя виросла в неблагополучній сім’ї. Навіть вдома у неї більше не було.
Всі жінки в пологовому будинку надають велику підтримку один одному, як рідні сестри. Я дещо придумала, але боялася сказати.
– Настя, а якщо я зможу тобі допомогти? Ти будеш мамою? – тихенько запитала я.
Вона запитально подивилася на мене і стала чекати, що я скажу далі. Я запропонувала їй пожити деякий час у мене. До того моменту, як зможе сама забезпечити житло, поки дитину можна буде віддати в дитсадок.
Я не знала, як все пояснити чоловікові, адже йому доведеться забирати двох жінок з пологового будинку. Однак моя проблема була не порівнянна з долею двох найближчих людей в світі.
Попросила Настю не говорити медперсоналу про свої проблеми. Швидше за все вони вважали б мене божевільною, а їй невідомо, що запропонували.
Чоловікові я все розклала по поличках і запевнила, що так потрібно. В крайньому випадку ми б поселили Настю у моєї бабусі, яка живе одна.
Коли настав день виписки, нас забрали удвох. Настя навіть не могла уявити, що її донечку зустрінуть з вітаннями і кульками.
Зараз нашим малюкам майже по два роки. З Настею та її донькою Катею ми прожили всього півроку. У підсумку вона забрала одного з моїх улюблених чоловіків – мого рідного брата. Вони одружилися.
Зараз Настя чекає другого малюка і в цей раз вона спокійна, адже у неї є будинок і люблячий чоловік. Я жодного разу не пошкодувала, що вчинила саме так. Щоб людина була щаслива, потрібно іноді протягнути руку допомоги і підтримка рідних.