Чужі люди виявилися більші порядними ніж рідні діти
Був холодний грудневий вечір, Анна з Миколою поверталися додому з міста, де працювали. Будинок їх був за містом, новий, жили вони в ньому другу зиму.
Все було добре у цієї молодої пари, за винятком того, що єдиний син, п’ятирічний Костик, не ходив, повзав по дому, на вулицю його вивозили в дитячому інвалідному візку.
Хлопчина був добре розвинений, розумний не по роках, і від цього тільки гірше було батькам. Няня, яка працює у них з народження Кості, вийшла заміж і поїхала за місцем служби чоловіка. Ледве вмовили, за подвійну плату, щоб приходила прибиральницю і посидіти з малюком. Терміново потрібно було шукати нову няню, але на роботі у обох був аврал, як-не-як все ж кінець року.
У засніжений вечір …
Проїжджаючи останні квартали міста, Аня раптом побачила жінку, яка самотньо сиділа на зупинці. Йшов сніг, людей було мало, і в образі жінки прочитувався глибокий відчай. Микола припаркував машину, щоб зайти в магазин і прикупити чого-небудь до вечері.
– Знаєш, Аня, а жінка давно вже тут сидить. Години дві тому я поїхав за тобою і звернув увагу, – сказав Микола.
– Давай ми підійдемо до неї і запитаємо, що трапилося, – поспівчувала Аня.
А жінка, на вигляд їй було років шістдесят, дійсно вже замерзла. І сніг засипав і комір, і шапку, він навіть уже не танув на щоках і бровах.
– Жінка, ви хочете кудись поїхати і чекаєте автобус? – запитала Аня.
– Нічого я вже не чекаю, – гірко відповіла незнайомка.
– Дочка з зятем знову п’ють, вигнали мене з дому, так буває, буває часто, а мені і подітися-то нікуди. Сусідка померла, до сестри двоюрідної звернулася, у неї місця для мене немає. Мабуть, дочка моя пригрозила, – продовжила жінка і замовкла, схилившись головою.
– Ну ось що, – голосно сказала Аня, – йдіть в машину з моїм чоловіком, він напоїть вас гарячою кавою, а я швиденько заскочу в магазин, і потім додому, у нас є де вас прихистити.
Через годину були вдома. Жінка назвалася Тетяною Петрівною, її відправили в гарячу лазню, відігрітися. Аня зібрала на стіл. Жінка, вірніше Тетяна Петрівна виявилася приємною, п’ятдесяти шестирічною дамою, і Аня згадала: в одній будівлі з їх офісом у Тетяни Петрівни був магазин чоловічого одягу.
– А що з вашим бізнесом? – поцікавилася Аня.
– А я його дочці віддала, і будинок, і магазин, все віддала. Все, що у мене було, поділила між трьома дітьми, і нікому в результаті не догодила. Всі пересварилися, образилися, у всіх винна я. Ольга, моя найменша, думала з нею доживати. Навіть не знала, що вони з чоловіком добре п’ють. Тепер от шукаю п’ятий кут … – заплакала Петрівна.
Попереду було два вихідних. Тетяна готувала сніданок, варила смачні обіди і з’їздила з Миколою за продуктами на ринок. А особливо добре вона знайшла спільну мову з Костиком. Він відразу і невимушено став називати її бабусею.
Домовилися, що буде у них Тетяна Петрівна за няню і кухарку .. Віддали їй дві кімнати на першому поверсі. Звозили на пошту, де Тетяна перевела свою пенсію на картку, до будинку рідного звозили. Відкривши будинок своїми ключами, Тетяна зібрала необхідні речі і документи. Коли вже від’їжджали від будинку, під’їхала дочка Ольга. Вона кинулася на матір мало не з кулаками:
– Де шлялася три дні? Ми що тебе шукати повинні ?! – кричала Ольга на всю вулицю.
– Ні, не шукайте, не треба. Я знайшла дах над головою і роботу, більше мене не побачите, заважати не стану …
З тим і поїхали від приголомшеної Ольги.
Почалися дні, добрі, хороші. Тетяна душі не чула в Костику, у неї не було своїх онуків. Водила його в басейн, на процедури, і до весни малюк пішов. Але краще, ніж ходив, він плавав. Скоро став брати участь в змаганнях, займати призові місця. Потім пішов в школу. І не було кращої і добрішої няні.
Діти знайшли свою матір, кликали до себе. Просили вибачення. На що Тетяна відповіла:
– Дякую, але я більше ні до кого з вас не піду. Чужі люди виявилися більш порядними за вас, рідних дітей.