– Запам’ятай, син прибиральниці ніколи не стане директором, – говорила мені вчителька

– Запам’ятай, син прибиральниці ніколи не стане директором, – говорила мені вчителька

У нашому класі вчився хлопчина Паша. Нічим особливо не виділявся, ні двієчник, ні відмінник, середньої успішності, хіба, що до математики у нього схильність і любов була. Навіть в олімпіадах районних брав участь і якісь місця брав. Його мама працювала в школі технічкою і він їй нерідко після уроків допомагав.

Відра з водою тягав, підлоги мив, стіни … на початку його навіть підколювали з цього приводу, але він особливо не реагував і тому це швидко набридло однокласникам і до старших класів всі це сприймали як цілком нормальне явище і навіть іноді допомагали його мамі відро з водою дотягнути куди-небудь по школі.

Була у нас вчитель біології Роза Йосипівна, вельми огидна особа. Ми її звали Роза-Йося або просто Йоська.

Вона була дуже меркантильною і завжди намагалася бути ввічливою з тими дітьми, батьки у яких були заможні або на хороших посадах і особливо не церемонилась з тими, хто не мав таких батьків.

Не любов до Пашки у неї була особливою. Варто було йому погано підготуватися до уроку або виділитися поганою поведінкою на уроці – вона прям заряжалась божевільною енергією і поливала його всілякими епітетами, типу «нічого в житті не досягнеш», «нездарою ростеш – будеш тягарем суспільства», «такі як ти тільки псують життя оточуючим ».

Причому йому завжди попадало більше, ніж іншим в подібних ситуаціях, ну а з «особливими» дітьми вона взагалі була сама люб’язність і лояльність.

Одного разу, в момент таких нападок на Пашку вона сказала фразу від якої навіть мені стало вкрай неприємно – «Запам’ятай, син прибиральниці ніколи не стане директором, так само як і син директора ніколи не опуститься до прибиральника!».

На 20-річчя випуску зібралося більше половини класу, був і Пашка. Запросили декількох наших вчителів, в тому числі і Йоську, хоча в нашому класі вона класним керівником не була, вона у свій час була «класною» у паралельного класу, з яким ми об’єдналися в 10-му класі.

Йоська, хоч і неабияк постаріла, але сутність її змінилася – мало не з порога кафе почала розпитувати у всіх хто чого домігся.

Коли черга дійшла до Павла, вона уїдливо підколола: «Павлуш, ну а ти, чим займаєшся, сподіваюся підлоги не миєш?». Навіть не намагаючись посміхнутися, Павло спокійно відповів: «Будинки будую!».

– Будівельник значить? – продовжила Роза Йосипівна.

– Не зовсім. Фірма у мене з будівництва своя … Генеральний директор – скромно відповів Паша.

Обличчя Йоськи поплило, а мова стала незібраною. Остаточним ударом для неї стало, то що коли вона зібралася їхати з кафе, просидівши з нами менше години, Паша розпорядився своєму водієві, на Мерседесі представницького класу, відвезти її додому.

У машину вона сідала хмурою як хмара.

За матеріалами