– Ох, легенька у тебе дружина. Дивись, зганьбить! – свекруха не злюбила Наташку відразу
Радгосп обіцяв хороший будинок відбудувати і йому, як кращому механізаторові, обіцяли найпершу квартиру.
Ось Наташка і терпіла. Так в терпінні дочка народилася, через 2 роки друга, а будинок все будувався.
Свекруха дітей полюбила, такі ж ясноокі як і Іван. Добре хоч на невістку не схожі. І начебто вдома все потроху стало налагоджуватися, та вийшла Наташка на роботу. Іван з розуму сходив від ревнощів. А Натаха в їдальні стоїть на роздачі, цілий день їй компліменти відпускають.
Іван під’їде до їдальні, зайде потихеньку і дивиться. У Наташки рот до вух, очі блищать. Сама ладненько, волосся кучеряве, ну ревний ангел. Пробував Іван її умовити піти з їдальні, та ні в яку.
– Мені що, на доїння йти? Або телятницею? Того гірше на свиноферму, щоб смерділо від мене за кілометр. У їдальні я за фахом працюю, сама сита, та в теплі. А що посміхаюся, так що, настрій людям псувати?
І що ти з нею зробиш, гроші в будинку потрібні, та скоро і своє гніздо вити, а тут ще й мати шипить, в вуха дме.
– Ох, легенька у тебе дружина. Дивись, зганьбить. І так уже чутки всякі ходять.
Іван біситься, випившим став приходити. А свекруха ниє, нищить невістку:
– Занапастила мужика, вертихвістка!
– Яка я вам вертихвістка? – плаче Натаха. – Він знає яку взяв, та й любов у нас!
Ночами Іван жарко шепотів їй у вухо як любить її і дочок, як боїться їх втратити. За ці слова, за ласку багато готова була Наташка витерпіти, та видно не все.
Якось забігла сусідка, щось пошептала свекрусі, та до Наталі:
– Це з ким ти картоплю в льосі перебирала удвох?
– Як з ким? З Миколою – різноробочим, та й не одні ми у ямі були. Що це за казки тут складаєте? Ідіть, у зав. виробництвом поцікавтеся! – гарячкує Наташка.
– А я не буду цікавитися ні у кого, нехай Іван цікавиться, – губи свекруха стиснула і пішла.
А ввечері Іван прийшов напідпитку. Він схопив зі стіни батіг і бив Наташку, тягав її за волосся, бив, кричали дівчата, кричала свекруха, налякана тим, що відбувається. І лише свекор відтягнув убік сина. Наташка закривавлена поповзла по городу в баню, а вранці вона вся в синцях йшла по селу в контору. Люди жахалися від неї, свекруха наздогнала, схопила за руку.
– Іди додому, не ганьби нас!
– А мене ви не пошкодували, мене можна ганьбити ?! – тихо запитала Наталя і так глянула на свекруху, що у тієї руки опустилися, і вона бігом кинулася до будинку.
Наташка зайшла в кабінет директора і впала біля дверей, сили вичерпалися. Тут же викликали лікаря і поліцію. Писали якісь папери, щось запитували. Наталія твердо говорила:
– Побої знімати не буду, заяву писати теж. Привезіть мені дітей і відвезіть до матері в сусідній радгосп.
Зрештою так і зробили. Мати, побачивши дочку в такому стані, найняла сусіда, і той відвіз Натаху з дочками в місто до рідної тітки. Побої зажили, знайшлася робота, а мати писала, що приїжджали Іван з матір’ю, просили вибачення, дуже сумують за нею і діткам.
– Ні! – відповідала Наташка. – Передай – не повернуся і не пробачу, нехай будує собі нове життя, а мати йому допомагає. Вона розумна, знайде, яку йому треба.
– Так після цього, що з тобою сталося, його ніхто не приймає, а свекруха проходу не дає- сороммть, – знову пише мати.
– Ну це їхня справа. Чого хотіли, те й отримали, – відповідає Натаха.
Життя на місці не стоїть. Повідомили, що помер свекор.
– Ось його-то шкода, хороший був чоловік, – думає Наташка.
Все у неї налагодилося, зустріла чоловіка, вийшла заміж, народила сина, так пройшло п’ятнадцять років. І вирішила Натаха з’їздити до матері в гості і заглянути до чоловіка, дочок показати.
Нехай бачать – сама не пропала, дітей підняла. Ось і приїхали на своїй машині, всі красиві, ладні.
Іван аж побілів весь, свекруха в ноги впала, прощення просить, онучок цілує, на кладовище сходили, подруг побачила Наталія, пора додому. Іван на прощання руки їй гладить.
– Я кращої тебе не зустрів. Три рази одружився, всякі були, таких як ти – не було. Все життя гріх свій відмолювати, сам себе покарав, ось і самотній до старості немилосердної. Якби все почати з початку. Та не виправиш вже.
І тільки свекруха плакала і плакала, стара, немічна, беззахисна. Все онучок ненаглядних цілувала. Та Бог з нею, вона своє отримала.