На наше весілля свекруха накрила стіл на своєму городі. Тепер просить компенсувати витрати, хоча ми відмічали в ресторані
Є в родині чоловіка миленька традиція: відзначати весілля у дворі будинку. Ставити столи на городі, частування, запрошувати гостей, вітати молодих.
Так відбулися цілих три весілля: бабусі, матері і сестри Артема. Правда є примітна статистика не на користь цієї «традиції»: два шлюби з трьох були розірвані.
Варто було нам подати заяву в РАЦС як родичі Артема почали підготовку до цієї події. Побілка дерев, збір сміття, фарбування древніх лавок і столів, що порошаться в сараї.
Хоча я відразу сказала, що наше весілля пройде за традиціями моєї сім’ї – в ресторані.
Упертості Олени Вікторівни треба віддати належне: вона до останнього вірила, що синочок схаменеться і приїде додому, з нареченою і гостями. Хоча сотню раз було оголошено інше.
День одруження. Десять хвилин до реєстрації. Мами і сестри нареченого немає, зволили зателефонувати:
– Ми вас чекаємо! У нас уже все вже готово!
Я вилаялася. Готово все у них! У нас – оплачений ресторан, розважальна програма, лімузин. А у них – давній мотлох, заставлений домашньою їжею, під пожухлими яблунями!
– Мама, якщо ти не хочеш пропустити такий важливий день в житті свого єдиного сина, то викликай таксі і кулею сюди! – прогарчав Артем в телефон і скинув дзвінок.
Вона не приїхала. Сумувати ми не стали, розписалися і погнали веселитися.
Горе від зради, а саме так сприйняла наші дії свекруха, величезна. І не тільки душевні муки терзають мою свекруху, а й фінансові. На «наш» весільний стіл в своєму городі вона витратила гроші, які ми тепер повинні їй повернути.
Гроші у нас є, розрахуватися не проблема. Тільки ми з Артемом не відчуваючи вантажу цього боргу: ми нікого ні про що не просили!
– Мама намагалася! Для вас! Поверніть їй гроші! – подвязалась в колектори сестра чоловіка.
– Могли б і заїхати, уважити! – зашипіли всякі далекі тітки.
– Нічого ви, молоді, не цінуєте! Ми в вас душу вкладаємо, останнім віддаємо, а ви … – це подруга Олени Вікторівни набралася нахабства і особисто вирішила зателефонувати і висловити свою нікому не потрібну думку, яку ми навіть не дослухали.
Пиляють нас вже три місяці. Іноді здається, що скоро упіймають і трясти як нещасного Буратіно. І з кожним разом рахунок росте і росте.
Олена Вікторівна згадала, що її праця теж коштує грошей. Вона ж готувала, вона ж намагалася. Свої витрати на приготування їжі на двадцять п’ять чоловік вона оцінила в кілька тисяч.
А потім підсумкова сума поповнилася компенсацією моральної шкоди, заподіяної віроломною зрадою, вартістю фарби і побутових ресурсів – світла, газу, води.
Після кожного дзвінка очі Артема все більше і більше округлюються. Він в лоб відповідає, що не дасть ні копійки, і дивується метаморфозам, що сталися з його матір’ю:
– Раніше вона такою не була. Ніби з глузду з’їхала.
Я ось що думаю: у неї скоро ювілей. Треба замовити столик в ресторані, погуляти там як слід без винуватиці торжества, а потім виставити їй рахунок. А що? Її ж свято! Нехай оплачує! Або анулює наш нібито борг. Як думаєте, прокотить?