Гірка правда краща за солодку брехню
Є люди, котрі найбільше побоюються втратити лице. Пані Орися – вдова з шістьма дітьми, про яких можна сказати: мал, мала, менша, з усіх сил дбала, аби, не дай Боже, хтось у селі сказав, що вона погана мама, або господиня.
Це їй нелегко давалося, бо то були 1990-ті роки, коли ще не виплачували на дітей такі суми, як нині, що подекуди й батьки за них живуть. Тоді нам доводилося жити за іншим принципом: ваші діти – ваші й проблеми.
Та з Божою допомогою і завдяки власній працьовитості пані Орися давала собі раду.
Отого дня, як зазвичай, жінка зранку видоїла корову, наказала старшій Даринці, котра вже встала, закіп’ятити молока до сніданку, а сама повернулася до стайні кидати гній. Не одразу вчула калатання дзвоника, а коли звернула на це увагу, Мати Божа!, священик вже виходили з сусідньої хати. Метнулася до свого помешкання і знову: «Йой, Боженьку!».
Малі вже попрокидалася, але половина ліжок ще не застелена. На підлозі іграшки, які Дмитрик ( от сьогодні отримає) не позбирав з вечора. А хто це пив молоко і горня немите на столі залишив? Андрійко! І йому перепаде. А сама-то, сама…Уся в шмирах та гноях, бо ж стайня не бібліотечна зала. Глип у вікно, а отець вже хвіртку відчиняють та до дверей простують.
Хоч крізь землю провалюйся з сорому. «А навіщо провалюватися». – майнула в голові рятівна думка. Пані Орися скочила на лавку і скоцюрбившись в кутку наказала, аби діти прикрили її якоюсь веретою. Мало б вийти, ніби то якийсь лантух. Діти ретельно виконали мамин наказ, не помітивши, що верета трохи за коротка.
А у дверях вже залунало: «Христос народився!». «Славімо Христа!» – чемно відповіли дітлахи, вишикувавшись перед священиком. «А де Ваша мама?» – запитали отець. «Пішла на базар». – завчено, як наказала пані Орися, відповіла Даринка.
І це було цілком правдоподібно, бо саме того дня в райцентрі був базарний день, і усі знали, що пані Орися час від часу, заощадивши якісь півтора-два літри молока, чи плесканку сиру або півлітри сметани, ходила туди вторгувати якусь копійку. Тож священик, взявши кропило, пішов по хаті. Але на якусь мить його увагу привернув «лантух» на лавці.
Поманивши жестом паламаря він вмочив кропило у відром і щедро окропив свяченою водою усю верету і ще дещо, що з під неї виглядало. Закінчивши процедуру окроплення прочитав над дітьми молитву, роздав їм образочки та виходячи з хати, обернувся у дверях і, посміхнувшись, сказав дітям: «Передайте мамі, аби наступного разу, коли піде на базар, ноги вдома не забувала».
Пані Орися після того десь з місяць не наважувалася потрапити священикові на очі. Навіть три недільні Служби Божі пропустила. Зате її дітки отримали наочний приклад, що навіть гірка, але свята правда, значно краще, за солодку лжу.