Дивовижна історія, як я стала мамою прийомної дитини

Дивовижна історія, як я стала мамою прийомної дитини

Багато людей сповнені забобонів щодо прийомних дітей. Я і сама ніколи не думала, що зможу подарувати любов і турботу чужій дитині. Мені здавалося, що у мене буде чоловік, діти. На жаль, з часом я зрозуміла, що мріям не судилося збутися. За станом здоров’я не було можливості народити самостійно. На сурогатну матір коштів не було. Було вирішено усиновити дитину з будинку малятка. Чоловік був згоден.

Спочатку довелося пройти нелегкий шлях, що складається з збору довідок, ходіння по інстанціях, проходження «Школи прийомних батьків». Фахівці органів опіки відразу попередили, щоб ми не розраховували на швидкий пошук дитини. Маленьких дітей всиновлюють одразу. Крім того, важко знайти дитину без будь-яких проблем зі здоров’ям. Найчастіше, в притулки потрапляють діти з важкою долею.

Нам пощастило, вдалося знайти дитину через пару днів. Нам подзвонили, попросили приїхати. Ми з чоловіком не хотіли відходити від чарівної, чотиримісячної крихти. Здається, що нас ніколи ще не переповнювало стільки щастя. Залишалося тільки підписати всі необхідні папери.

До засідання суду дівчинка залишалася в лікарні. Я вирішила перебувати з нею поруч, щоб звикнути, а заодно полегшити задачу працівників. Хотілося самій міняти пелюшки дитині, притискати його до себе. Ми з чоловіком часто зідзвонювалися. Він ходив на роботу, ввечері відвідував мене в лікарні. Поступово ми почали звикати до думки, що станемо повноцінною сім’єю.

На третій день перебування в лікарні я познайомилася з однією жінкою. Вона приходила до свого сина, якого обіцяли скоро виписати. Ми розговорилися, я розповіла свою історію.

Моя нова знайома запитала, чи відчуваю я будь-які почуття до дівчинки. Я лише знизала плечима, розуміючи, що не можу назвати себе матір’ю. Дитина на мене зовсім не реагувала. Вона нагадувала ляльку, яка дозволяла себе годувати, переодягати. Найчастіше дівчинка просто дивилася в стелю. Ніякої емоційної віддачі.

Мені було дуже шкода себе, чоловіка. Час від часу я починала думати, що ми даремно все затіяли. Здавалося, що дівчинка так і буде роботом, який згодом стане виконувати наші доручення, не більше.

Перший раз дочка посміхнулася мені через три місяці. Тоді я відчула, що всередині зароджується почуття любові, відповідальності за життя маленької людини. Ангеліна почала реагувати на мої слова, емоції, дотики. Чи це не справжнє щастя?

Через сім років я можу відповісти на питання, що таке материнська любов. Вона не здатна з’явитися моментально. Перш за все, це поєднання посмішок, обіймів, уваги, підтримки, спільних проблем, сварок, примирення.

Ангеліна вже пішла в перший клас. Я вважаю її своїм найбільшим подарунком долі. Неважливо, хто народив дитину. Найголовніше, дати малюку люблячу сім’ю, яка виявиться їй підтримкої в житті. Кожен з нас має потребу в любові, турботи, уваги.

За матеріалами