Йшла додому, побачила як сусідські діти б’ють у двері: «Мам, пусти, ми вже замерзли …»
На вулиці було дуже холодно. Морозний вітер продував наскрізь. Я насилу змогла добігти від зупинки до будинку. У під’їзді мене чекав неприємний сюрприз. Двоє сусідських дітлахів з усієї сили тарабанили в закриті двері.
Я вже не перший раз зустрічала подібну картину. Але раніше було літо, тепла осінь, а не початок зими. Дівчинка років восьми вже зовсім заклякла. Вона скинула свою курточку і віддала її молодшому братові, трирічному Вані.
– Знову заснула? – запитала я малюків.
– Так! Прийшов дядько Костя і мама відправила нас погуляти. Ми гуляли весь день, а зараз вона не відкриває … – розгублено сказала Віра.
– Я їсти хочу! – пропищав Іванко.
Я забрала дітей до себе і напоїла чаєм з бутербродами. Не вперше я брала «біженців». Минулий раз горе-матуся взагалі сказала, що викличе поліцію, і я не маю права забирати її дітей без дозволу. Звичайно, а гуляти півночі під будинком вони мають право …
Ми подивилися телевізор. Я ще раз спустилася на перший поверх і спробувала достукатися до недолугої сусідки. Результату ці спроби не дали. Я повернулася додому і поклала дітей спати.
Рано вранці мені стало якось дуже хвилююче. Раніше в такий час сусідка вже бігала в ларьок за похміллям, а тут ні слуху, ні духу. Я викликала міліцію. Довелося розкривати двері …
Перед поглядом правоохоронців відкрилася жахлива картина. Моя сусідка лежала з витріщеними очима і хрипіла. Її негайно госпіталізували. Однак шанси на те, що вона виживе, були мізерно малі.
Я з тугою подивилась на малюків. Куди ж їх тепер ?! Після заповнення декількох документів мені дозволили залишити Ваню і Віру тимчасово у себе. Але як мені чинити далі, я не знала.
На наступний день до мене приїхали з міліції. Вночі сусідка померла в реанімації. Тепер дітей чекав дитбудинок. Що в такому випадку робити? Мені й самій жилося дуже важко. Самостійно піднімала сина. Тепер він виріс і поїхав вчитися в інше місто. Стало трохи легше … Але ж скоро він може одружитися, треба буде з онуками підсобити.
Мої роздуми перервав голос дільничного:
– Ганна Семенівна, оформляйте опікунство на дітей. Вам держава допоможе, я гарантую! Вам і пенсія для кожної дитини належить. Проконсультуйтеся в соціальній службі! Я ще на хвилиночку задумалася і глянула на дітей, які притихли в сусідній кімнаті. Дійсно шкода їх в дитбудинок віддавати, адже домашні все-таки …
Остання «інстанція», з якою я вирішила вести переговори, був мій син. Але той остаточно розвіяв всі мої сумніви. Він переконав мене в тому, що я впораюся і стану прекрасною мамою. До того ж, він розуміє, як мені самотньо зараз без нього.
Я посміхнулася і взяла найправильніше рішення в своєму житті. Тепер у мене підростає двоє чудових дітлахів. Соціальної допомоги мені з лишком вистачає. А я себе знову відчула справжньою мамою!