«І не соромно тобі, дітей з дому вигнала, живете самі в будинку …» сказала мамі її колега
«Що ж, ти вигнала дітей з дому, самі живете як барі, а вони квартиру знімають» – з обуренням сказала вона.
На що отримала відповідь що діти самі захотіли піти жити самостійно, я просто не стала їх утримувати біля себе. Кожен вирішує сам як йому жити.
І вислухала купу звинувачень в тому що вона погана мати, що потрібно в першу чергу думати про дітей, що дітям важко жити самим, і хто як не батьки їм допоможуть і підкажуть як правильно жити.
Мовляв потрібно було наполягати, лаятися але залишити жити біля себе.
До слова сказати, її дочка (якій вже близько сорока) так і живе з мамою. І у них вдома постійні сварки.
І таке відчуття що дочка вже й не думає нікуди з’їжджати. Вдома мама прибирає, за онуком догляне, їсти приготує та й заплатить за все також мама.
Ми ж дійсно самі вирішили жити окремо від батьків, та розуміли що буде важко, але так ми будемо самі господарями.
Які б хороші батьки не були, але рано чи пізно побутові дрібниці почнуть дратувати і почнуться образи і сварки.
Ну і просто в трусах по квартирі не пройдеш і в рушник з ванною те ж не вийдеш. І зараз ми живемо вже в своїй квартирі, іпотечній але своїй.
А як ви вважаєте потрібно відпускати дітей у вільне плавання, набивати свої шишки або ж наполягти на своєму, виховувати і утримувати дітей до останнього?