Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Вперше у мене … Найкоротша консультація психолога

Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Вперше у мене … Найкоротша консультація психолога

Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Вперше у мене. Я втомлена (5-я консультація), голодна і від цього чомусь спокійно-незворушна.

— Я перший раз у психолога! — роздратовано каже чоловік. Всім виглядом показує — «якого біса!». — Мене дружина вмовила

— І?

— Що?!! Син у нас. У мене. Дебіл! — розпікається він.

— Дебіл — це психіатричний діагноз, — втомлено кажу я. — Ваш син у цьому сенсі дебіл?

Чоловік вже на мене дивиться як на дебілку. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: «Ти до кого мене, в біса, привела?!!»

Вона зіщулилася, сидить на краю стільця, очі відводить. Руки затиснула між колінами. Він досадливо кривиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше.

— От ви ж як би психолог, так? Хм. Ну так поясніть мені тоді, що мені з ним робити?

— З ким?

— З сином!

— А що з ним?

Чоловік округлює очі, дивуючись моєї тупості і нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом: «Де ти цю дурепу знайшла?». Але дружина — досвідчений боєць, сидить не піднімаючи очей, і лише по тому, як блідне її обличчя, я розумію — всі сили у неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мене.

— Він берегів не бачить, розумієте. Шмаркач. 14 років, а веде себе як, як…

— Як?

— Приходжу додому. Після роботи. Черевики посеред килимка стоять. Я йому: «Ти хоч що-небудь в цьому житті вмієш? Черевики хоча б на місце поставити». Сто разів казав йому ставити черевики збоку, так, ні, як дебіл, нічого не розуміє. Все в житті легко дістається. Телефон ось зламав. Не цінує.

Не ділиться нічим зі мною. Матері геть грубіянить. Вдома нічого не робить. Всі слова як об стіну горохом. Ні сорому ні совісті. І от, як себе з ним вести?! Як знайти спільну мову. Ви ж психолог, ну так порадьте!!! Є у вас рецепт?

— Є, — відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.

— І рішення є?

— Є, — сама дивуюся своєму нахабству ще більше.

Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першої. І мене вчили, що перша зустріч — це збір інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Про жодну терапію мови немає. Тим більше, про будь-яке рішення. Що на мене найшло… (((

— Я правильно зрозуміла, що ви не знаєте, як розмовляти з сином, і не можете знайти з ним спільну мову?

— Ну, сказав же!

— Рішення є, дуже просте. Але не знаю, чи впораєтеся ви з ним, — з абсолютно щирим сумнівом кажу я.

— Ну? Говоріть!

— Це не говорити, що це зробити необхідно.

— Чого зробити?

— Як ім’я вашого сина?

— Антон.

І тут я зовсім борзію (колеги мене зрозуміють, про що я), дістаю аркуш паперу, маркер, пишу на ньому «син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові уявити свого сина, що стояв на цьому аркуші.

— Вийшло? — питаю.

— Так.

— А зараз повільними кроками підійдіть до листа, встаньте на нього, увійдіть в образ сина і спробуйте стати ним.

З явним сумнівом на обличчі він робить це. Закриває очі.

— А тепер скажіть, що відчуваєте?

— Самотність страшна. Сльози в горлі. Плакати хочу.

— Чому?

— Від образи. Всі смикають, дістають. Те не так, це… Жити не хочеться. Я як виродок якийсь для всіх.

— Для кого — для всіх?

— Ну для всіх.

— Для кого?

— Ну батька.

— А чого б хотілося від нього?

— Щоб хоч раз похвалив. Запитав, як справи. Щоб не кричав. Щоб… я ж теж мужчина, щоб пишався мною.

— Зробіть вдих і на видиху виходите з аркуша.

Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.

— Я все зрозумів, — раптом тихо, майже пошепки говорить він. — Все зрозумів. Я себе так само маленьким відчував. А від батька докори. Тепер я так само. Я зрозумів все. Спасибі.

Очі у нього і у дружини зелені. Ясні. І вуха в нього якісь добрі, зворушливі…

18 хвилин все тривало. Вперше у моєму житті.

Автор: Катерина Савінова

Джерело

You cannot copy content of this page