Про те, як сильно мами переживають за дітей

Про те, як сильно мами переживають за дітей

– Мам, я вже все. Їду додому.

Додому їхати тридцять хвилин. Проходить півтори години. Дзвоню.

– Алло!

На задньому фоні – шум, мат, крики.

– Ти де?

– Скоро буду, чекай.

І кидає трубку.

Передзвонюю. Абонент недоступний.

Мами, скільки вам потрібно часу, щоб накрутити себе до такого стану, коли клубок у горлі і з рук все валиться?

Мені – рівно десять секунд. Може, трохи більше.

Далі уява починає малювати дике – вплутався в бійку. Напали. Пограбували. Сталося щось жахливе. Щось непоправне.

Одягнутися. Бігти. Куди? По маршруту автобуса. Облазити прилеглі під’їзди. Зателефонувати класному керівнику. Ні, спочатку в міліцію. Ні, другу сім’ї, слідчому з Петрівки. Щоб запеленгували телефон. Цікаво, можна запеленгувати телефон, якщо він відключений?

Вдивляєшся в вікно, в підступ під’їзду потім знову в вікно. Де ж він? Ваш телефон не спускаєш з рук. Дзвінок. Після знову. Недоступний абонент. Чекаєш 20 хвилин, час ніби сповільнилося.

Натягуєш джинси. Кофту. Береш паспорт. Ключі. Метаєшся по квартирі в пошуках телефону. Перериваєш все догори дном. Телефон як в воду канув. Зриваєш з ліжка покривало. Щось заважає тобі ритися у білизні. Ах, це телефон. Ах, ти весь цей час тримала його в руці. Зриваєш з вішалки пальто.

Не плакати. Тільки не плакати. Господи, а я з ранку накричала на нього за те, що постіль не заправив. Здалося тобі це ліжко! Здалася ТОБІ ЦЯ ПОСТІЛЬ, ДУРА! Ніколи, ніколи, ніколи більше не стану його лаяти. Синочка, синочка.

Тренькає домофон.

– Так?

– Французький іноземний легіон вітає вас!

– Ти де був???

– Мам, відкрий, тут люди чекають, – пасує французький іноземний легіон.

Знімаєш з себе пальто. Ідеш відкривати тамбурні двері.

– Уб’ю! – обіцяєш собі з похмурою рішучістю.

Виходить з ліфта. Двухметроворостий каланча. Важенний рюкзак за спиною. Кишеня куртки підозріло відстовбурчена.

– Ти де був? – видихаєте Змієм Гориничем.

– Мам, я вирішив на додатковій по історії залишитися.

– А попередити не міг?

– Ну, все дуже спонтанно сталося. Ось і не встиг. А коли схаменувся – дзвінок уже пролунав.

– А смску скинути? Щоб я не хвилювалася?

– Мам, ти ж знаєш, що на уроках не можна телефонами користуватися!

– Ти мені потім дзвонив, а там хтось матом лаявся!

– А, це алкаші на зупинці щось не поділили, от і кричали один на одного. Я хотів тобі сказати, але телефон розрядився.

Стоїш, хапаєш ротом повітря.

– Це тобі, – дістає з кишені морозиво. І посміхається широко-широко.

Посмішка у нього моя. І мого батька.

Років зо три тому з грошима було зовсім туго, йшов погуляти з друзями, брав з собою кілька гривень. Повертався з шоколадкою. Не знаю, як примудрявся заощадити. Але завжди приходив з шоколадкою. Простягав її мені на порозі.

– Мамочко, це тобі.

Це мені, так. Мені, моє, про мене.

Це – на все життя. На все моє благословенне, осяяне щастям материнства життя. Навчитися б ще не накручувати себе так.

За матеріалами leprechaun.land